Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Локвуде! Зачекай!  

Кіпс із текою під пахвою наздоганяв нас.  

— Чим можу стати в пригоді? — холодно поцікавився Локвуд, глибоко засунувши руки в кишені.  

— Я не хочу сваритися з вами, — відповів Кіпс,—хоч і міг би. слово честі. Я хочу дати вам пораду... головним чином Люсі, бо ти все одно мене не слухатимеш.  

— Мені твої поради теж не потрібні. — відрубала я.  

Кіпс вишкірився:  

— І все-таки послухайте. Ви ж нічого не знаєте. А тут. у Челсі. коїться щось страшне. Стільки Гостей відразу я ніколи ще не бачив. До того ж   найрізноманітніших,    зокрема й дуже небезпечних. Ніби хтось змішав їх докупи. Моя команда три ночі поспіль патрулювала один і той самий провулок позаду Кінґс-Роуд. Перші дві ночі не було нічого. А третьої на нас із темряви виліз Костогрім! З’явився поряд із Кейт Ґодвін і Недом Шоу. Тільки уявіть — Костогрім! Невідомо звідки! Барнс не розуміє, що діється. І ніхто не розуміє!  

Локвуд стенув плечима:  

— Я пропонував вам допомогу. Ви відмовились.  

Кіпс почухав пальцями стрижену маківку:  

— Авжеж, відмовились! Хто ви такі? Ніхто! Що там у вас, скажімо, цієї ночі? Яка-небудь дурниця?  

— У нас привид, який лякає звичайних людей, — відповів Локвуд. — Хіба це дурниця? Я так не думаю.  

Кіпс кивнув:  

—Так, звичайно. Тільки якщо ти хочеш братися до серйозних справ, тобі треба працювати в справжній агенції. Кожен з вас міг би легко влаштуватись у «Фіттес». Я сам готовий узяти Люсі до своєї команди хоч завтра. Я вже запрошував її раніше.  

Я поглянула йому просто в очі:  

— Так. І ти вже чув мою відповідь.  

— Як собі хочеш. — обурено відказав Кіпс. — Але я ще раз тобі раджу: вгамуй свою гордість і приходь до нашої команди. Інакше ти просто марнуватимеш час. — він ще раз кивнув мені й подався назад.  

— От уже нахаба, — буркнув Локвуд. — Балакає, як завжди, всяку нісенітницю.  

Чи нісенітниця то була, чи ні. однак після цього Локвуд замовк і далі їхав без жодного слова, тож мені самій довелося нагадувати шоферові потрібну нам адресу — Вайтчепел, Нельсон-стріт, будинок № 6, де на нас чекала Гостя під вуаллю.  

Будинок із терасою стояв на вузенькій вуличці. Наша клієнтка. пані Пітере, уже виглядала нас: двері відчинились іще до того, як я встигла постукати. То була молода, помітно знервована жінка з рано посивілим від клопотів волоссям. Голову й плечі вона закутала теплою шаллю, а в руці, затягнутій у рукавичку, тримала великий дерев’яний хрест із розп’яттям.  

— Вона там? — прошепотіла пані Пітере. — Там, нагорі?  

— Звідки ми знаємо? — відповіла я. — Ми ще навіть не увійшли.  

— Її видно з вулиці! — шепотіла далі господиня. — Діти кажуть, що її видно з вулиці!  

Ні Локвудові, ні мені не спало на думку оглянути будинок зовні. Ми відійшли на порожню бруківку й запрокинули голови, щоб придивитися до двох вікон на другому поверсі. Одне з цих   вікон. просто над    дверима, було освітлене: керамічна плитка, помітна крізь шибку, свідчила про те, що це ванна кімната. Друге вікно, темне, навіть не віддзеркалювало — як інші  

вікна — світла вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку. Це вікно скидалось на порожню чорну діру. А якщо пильно придивитись, у ньому можна було помітити жіночу постать. Знадвору здавалося, що жінка стоїть біля вікна, обернувшись до нього спиною. Можна було навіть розгледіти її чорну сукню та пасма довгого чорнявого волосся.  

Ми з Локвудом повернулися