Світлана Горбань - Якщо полюбиш прокляття

гаразд. Що ти розплющив? — Очі. — Так, усе співпадає, це називається очима. Що зробив? Навіщо? — Га? Я… вдихнув ось це… повітря… Я здурів? — Ні. Все добре. Що це? — Світло. Вікно. Промінь. Сонячний! Та це просто ранок! Ранок! — Спокійніше, все чудово. — Дивлюся. Бачу. Кімнату. Вікно. Я. Я. Я — людина. — Молодець, далі. Невдовзі доберемося й до головного.

Несамовитий жах пройняв усе єство.

— Допився! Каюк! — Яскравий вираз, цікавий, але кричати не треба.

Затулив неслухняного рота руками — незграбними, негнучкими.

Так не можна: після мозку руки — найголовніше знаряддя чаклу… людини. Вони мають бути розумними й умілими.

Довго розглядав ці зашкарублі клешні з розчепіреними пальцями, спробував розім’яти. Важко, але вдається: всі суглоби згинаються. Добре. І чого цей дивак скиглить?

— Я більше не можу! — Не треба цього казати вголос. — Не мо-о-жу… — Візьмемо себе в руки, не такі вони вже й слабкі. — Не можу… Не хочу… Досить. Це нестерпно! — Рабом трунку бути краще?

— …!!!

Вельф не витримав експресії останнього триповерхового вислову й сильно вдарив по щоці. Його й себе, одночасно.

Тоді він просто розплакався, мов дитина, гірко й безпорадно. Голова обважніла, повіки горіли розпеченим свинцем, а думки ніяк не хотіли стулитися докупи, хоч як не старався цей аспид.

Надзвичайно важко зосередитись у таких умовах… І так ганебно зірватися… Якби хтось побачив… Жах!

Спокійно. Виліземо з прірви й без вірьовки.

Одначе ж і смішні у вас вирази! Значить, це називається просто: алкоголік. Алкоголік нещасний!

Усміхнувся й відчув, що неслухняні м’язи обличчя жалюгідно скривилися.

Нічого…

Тридцять п’ята усмішка вийшла цілком задовільною.

26

Її збудив навскісний промінчик…

…Що нагло пробився крізь шпаринку в завісах. Боса, в нічній сорочці підійшла до вікна, ривком розсунула м’яку шовковисту тканину — і сонячний ранок нахлинув свіжим дзвінким океаном.

Стояла навпроти розчахненого в цей прегарний світ вікна, заплющивши очі, вбираючи шкірою й ніздрями його незрівнянне сяйво.

Це — щастя? Якось дивно, ніби все — вперше і все — можливо.

Вночі сталося… щось… незвідане, нечуване… Несподівано вона стала іншою.

Що змінилося? Звідки ця радісна спрага життя?

Подумки перебрала вчорашні події: все, як завжди, навіть гірше. Нічого не могло перемінитися. Невже… це вона змінилась? Невже Господь почув?

Раптом виникло непереборне бажання подивитися на себе. Десь у косметичці було маленьке люстерко… Ні, є велике — в сусідній кімнаті, на стіні.

Швидко накинула халат і пішла до дзеркала.

З люстра несміливо визирало обличчя. Її. Чому — її?

Затулила очі долонями.

Сон. Вночі наснилося…

Чудова казка, в якій була прекрасною дикункою, що закохалася в… Боже, хто то був? Чаклун, інопланетянин, страховисько? Чому всі його боялися? Чому вона — ні?

Вершники в шкіряному одязі. Тугий посвист стріл. Залиті молочним світлом непрозорих куль покої. Темні прохолодні коридори кам’яної фортеці. Полум’я смолоскипів. Багаття… Запах диму й полину…

Сни не бувають такими яскравими.

…Відчайдушно-щасливе останнє побачення. Піднімалося сонце. Вони йшли на схід. З неба падали різнобарвні зірки — музика неба й кольорів. Навіть спогад про це переповнював її щастям по вінця.

Невже проміння чорних очей може бути таким яскравим? Почуття таким сильним?

Легкий дрож пробіг по плечах: шкіра пам’ятала тепло його рук. То можна любити спогад про згаслий промінчик? Тремтіти від щастя, згадавши швидкоплинний доторк сильних і ніжних пальців. Його пальців. Їй тоді було так добре, як ніколи в житті… Але треба повертатись до реальності.

Із дзеркала, оправленого в дерев’яну раму, визирала навік перелякана мордочка зацькованої тваринки.

Уважно, ніби вперше, подивилась на своє відбиття.

Своє.

Було дивне відчуття, що разом з нею дивиться ще хтось. І тому вдвох вони бачили більше, розуміли глибше.

Підняла руки — хотіла торкнутись обличчя — й завмерла, милуючись ними: вишукано-красиві, з довгими сильними й гнучкими пальцями, акуратними матовими нігтиками.

Простенька золота обручка чомусь здалася зайвою — зняла її й завагалась. У пам’яті промайнули ціна, обставини придбання, біла сукня, фата, обряд, чоловік, залежність, туга.

Стоп, про це не зараз!

Сховала каблучку в саморобну бірюзову косметичку і знову повернулася до дзеркала. Пальцями обережно розгладила зморшку між бровами — вони стали не такими надломленими. Добре, це тільки перший крок.

Уважніше придивилась до кожної рисочки. Всі правильні, проте невиразні, звичайні. Очі, якщо придивитися, загадкові. Їх можна вважати сірими, але в цьому кольорі просвічує і щось синювате, і зеленкувате, і золотаво-жовте. Але якщо придивитись — тільки тоді. А на перший погляд — звичайні, сірі. Вії занадто світлі, потребують фарби. Хутенько підфарбувала їх тушшю. Тепер краще.

Волосся. Русяве, поблякле, осіннє. Занадто м’яке і якесь безбарвне.

Зібрала в ріденький жмутик, скрутила й заколола на потилиці шпилькою. Зовнішністю ніколи не пишалась, а волоссям і поготів.

— Прокинулась? Вітаю! У вікно ще не дивилась? Поглянь-но у двір! — це зайшла кума Тамара.

Невисока, кремезна, ступала важкувато. Пістрявий ситцевий халатик замалий, щільно облягає великі груди; голі руки дебелі й міцні, як у чоловіка. Чорнява, смаглява, від м’язистого носа кривиться різкий кут ранніх глибоких зморщок. Голос низький і простуджений:

— Наші від учора з перепою так і хропуть просто неба.

Пішла за нею на ґанок. Учора цілий вечір просиділи тут на сходах, гомоніли про життя. Опівночі кинулись: а де ж чоловіки? На веранді — засохлі на тарілках залишки бенкету на двох осіб, а в домі — тільки Данько малий спить, навіть злякались, але невдовзі знайшли своїх благовірних у садку — лежали на землі, мов побиті, в таких незручних позах, що тверезому годі й уявити.

Софійка намагалась розбудити Федора, хвилин зо п’ять термосила — марно. Лише промимрив, на два метри дихаючи перегаром:

— Відчепись. Не з-зава-жай… спати.

— Захворієш!

— Не твоє ді-ло! С-со-ба-че… — очі заплющилися, як у пластмасової ляльки.

Попросила Тамару допомогти перенести п’яних до хати, але та розплакалась і пішла спати, лаючи пиятику, чоловіка й усе на світі. Машинально попленталась за нею — в голові гуло, все тіло нило, і нічого не хотілося, тільки впасти — і не прокидатися. Як усе це набридло! Заснула, ледь голова торкнулась подушки.

Блискавично згадала все це, спускаючись до занедбаного палісадника.

Федір та Юрко лежали на землі в тих самих позах, що і вночі, сопіли, роззявляючи роти.

Поглянула на них байдуже, як на чужих. Оцей, що так огидно задер догори вгодовану пику серед жовтих нагідок — її Федір? Її? Це йому вона роками дозволяла знущатися з себе? Помилуй, Боже, далі з ним жити не можна. Адже зовсім нічого