Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

У її уяві виникали картини їхнього спільного майбутнього. Вони з Мстиславом жили б у великій хаті на околиці села. Біля хати паслась би корова, кудкудакали кури, а в саду цвіли яблуні. Вона уявляла, як вони разом працюють у полі, а вечорами сидять біля каміна, читаючи вірші один одному. І, звичайно ж, у них було б багато дітей – веселих і здорових, як квіти весни.

Марина бачила себе дружиною Мстислава. Їй подобалося уявляти, як вона готує для нього вечерю, лагодить його сорочки і чекає його з поля. Вона мріяла про те, щоб вони разом старіли, сидячи на лавочці біля хати і спостерігаючи за заходом сонця.

Але разом з цими прекрасними мріями приходили й сумніви. Вона згадувала слова матері про те, що Мстислав може бути пов’язаний з нечистою силою. А ще вона знала про його почуття до Марусі. Серце стискалося від ревнощів.

Незважаючи на всі сумніви, Марина не могла відмовитися від своїх мрій. Вона вірила, що кохання здатне подолати будь-які перешкоди. І хоча шлях до щастя був тернистий, вона була готова боротися за нього.

Закривши очі, Марина прошепотіла ім’я Мстислава і заснула, уявляючи, як він тримає її за руку.

×××

Темрява кімнати розступилася, ніби передвіщаючи щось незвичайне. Повільно, майже непомітно, біля ліжка Марини з’явилася туманна постать. Спочатку це була лише ледь помітна пляма, але з кожною миттю вона набувала чіткіших обрисів. Це була Василина, подруга Марини, дівчина з яскравими очима та мрійливою посмішкою. Але зараз її обличчя було бліде, а очі повні смутку.

Василина померла кілька років тому, роздерта вовками в темному лісі. І ось тепер, у вигляді примари, вона повернулася. Її прозоре тіло світилося тьмяним світлом, нагадуючи про місячне сяйво. Василина поглянула на сплячу Марину і посміхнулася сумно.

Вона кохала Мстислава так само сильно, як і Марина. Але доля розпорядилася по-своєму. Тепер, коли вона була по той бік життя, їй хотілося, щоб Марина була щаслива. Щоб Мстислав нарешті знайшов своє кохання.

Василина піднесла руку і провела нею по волоссю Марини. Її дотик був легким, як подих вітру. Потім вона нахилилася і пустила сльозу. Сльоза котилася по її прозорому обличчю, а потім розчинялася в повітрі. Це була сльоза прощання, сльоза любові і благословення.

Постоявши ще кілька митей біля ліжка Марини, Василина зникла так само тихо, як і з’явилася. Кімната знову занурилася в темряву, але в серці Марини залишилося дивне почуття спокою і впевненості. Їй здавалося, що хтось її оберігає і підтримує.

Місячне світло, пробиваючись крізь густі крони старих дерев, осяювало похмурий цвинтар. Над могилами витав холодний туман, а вітер стогнав, немов плакав за померлими. Саме тут, серед безлічі хрестів, з’явилася туманна постать Василини. Її прозорі очі блукали по цвинтарю, шукаючи когось.

І ось, біля старого дуба, вона побачила її – бабу Мотрю, відьму, про яку ходили страшні легенди. Стара жінка, закутана в чорний плащ, стояла над ямою, в якій горіло багаття. Над вогнем витав дим, змішуючись з туманом. Мотря щось бурмотіла, дивлячись у полум’я. Її голос був хриплим і глухим, наче шепіт підземних істот.

Побачивши Василину, Мотря скривилася. З її вуст вирвався гострий, як ніж, сміх.

– О, Василина, Василина, – промовила вона з глузуванням, – навіть після смерті не даєш мені спокою? Ти ж знала, що сунути носа не туди – небезпечно.

Василина мовчала, лише її очі виражали глибоку образу. Вона розуміла, що саме Мотря винна в її смерті. Саме вона підмовила вовків напасти на неї.

– Мені слід було вибрати для тебе гіршу смерть, – продовжувала Мотря. – Ти ж так любила розпитувати про те, що тобі не слід знати. Ти дізналася про мої справи, про мої таємниці. І за це ти поплатилася.

Василина відчула, як у її прозорому серці зародився вогонь гніву. Вона хотіла помститися Мотрі, але розуміла, що як привид, вона безсила.

– Ти ніколи не знайдеш спокою, – прошепотіла Василина, її голос ледь чутно у нічній тиші. – Твої злочини переслідуватимуть тебе вічно.

Мотря лише посміхнулася у відповідь. Вона кинула в багаття жменю дивних трав і промовила кілька незрозумілих слів. Вогонь спалахнув яскравіше, а тіні, що танцювали навколо, стали ще більш похмурими.

Василина зрозуміла, що час їй йти. Вона обернулася і почала повільно віддалятися від цвинтаря. Поки вона йшла, вона озирнулася ще раз. Мотря стояла на тому ж місці, продовжуючи свої темні справи. І знову в серці Василини зародилася туга і відчай.

Темрява на цвинтарі погусла, підсилюючи відчуття тривоги та небезпеки. Баба Мотря раділа, що хоч одного мертвяка біля будинку Марусі устигла сховати, нажаль другий був похований святим отцем. Саме в цей момент біля баби Мотри з’явився силует. Він був жіночий, високий і стрункий, одягнений у довгу чорну сукню, що майже зливалася з ніччю. Обличчя жінки було приховане капюшоном, але з-під нього випромінювалася потужна, леденяча аура.

Мотря відсахнулася, відчувши, як по тілу пробіг холодний пот. Вона ніколи не бачила такої сили.

– Хто ти така? – прошепотіла вона хрипким голосом, намагаючись приховати страх.

– Можеш називати мене Забираючою, – відповів голос жінки, глибокий і спокійний, немов шепіт вітру. – Я прийшла за тобою, Мотро. Твій час майже вичерпався.

Серце Мотри заколотилося в грудях. Вона зрозуміла, що ця жінка не просто так з’явилася.

– Ти не маєш влади надо мною! – закричала вона, намагаючись прогнати страх. – Я сильна відьма, я вмію захищатися!

– Від мене? – Забираюча засміялася, і її сміх пролунав на цвинтарі, як дзвін. – Ти навіть не уявляєш, наскільки ти слабка.

– Ти відповіси за все, що наробила, – продовжила Забираюча. – За смерть матері Лізи, за ті страшні речі, які ти робиш з цією дівчиною. Ти приведеш її до загибелі, і за це ти поплатишся.

Мотря розлютилася. Вона почала кидати в Забираючу прокльони, обсипаючи її дощами образ. Але ті слова, наче краплі води, стікали по невидимому щиту, який оточував таємничу жінку.