М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Так, — каже вона. — І це також.

Філіппа веде мене крізь центральний вхід — герб Делле-кера, ключ і перо, осудливо витріщається на мене згори, ніби кажучи: «Тобі тут більше не раді». Я не спитав у Філіппи, хто ще знає про моє повернення. Зараз літо, студенти роз’їхалися, але викладачі ж часто затримуються в академії після завершення навчального року... А що, як, завернувши за ріг, я зіткнуся з Фредеріком? А чи з Ґвендолін? Чи, боронь боже, з деканом Голіншедом?..

У Холлі якось незвично порожньо. Наші кроки лунають широкими коридорами, зазвичай такими велелюдними, що будь-який благенький звук просто заглушують. Я зацікавлено зазираю до музичної зали. На вікнах висять довгі білі полотна, світло широкими блідими смугами падає на порожні крісла. Враження таке, що тут мешкають привиди, наче в покинутому соборі.

У їдальні також порожньо. Майже порожньо. За одним зі студентських столиків, обіймаючи долонями філіжанку з кавою і явно почуваючись ні в сих ні в тих, сидить Колборн. Він квапливо схоплюється, простягає мені руку. Я потискаю її без вагань, несподівано радий його бачити.

Я: Шефе.

КОЛБОРН: Уже ні. Минулого тижня здав значок.

Філіппа: Це ж із якого доброго дива?

КОЛБОРН: Узагалі-то це ідея моєї дружини. Мовляв, якщо я збираюся й надалі постійно ризикувати тим, що мене підстрелять, то варто принаймні робити це за грубі гроші.

ФІЛІППА: Як зворушливо.

КОЛБОРН: Вам би вона сподобалася.

Філіппа сміється й одказує:

— Можливо.

— А ви як? — запитує Колборн. — Ще й досі тут?

Він роззирається, роздивляється порожні столи, карнизи стелі — ніби не годен зрозуміти, куди потрапив.

— Власне, ми живемо в Броудвотері, — відповідає Філіппа.

Либонь, це «ми» означає їх із Міло. Я не знав, що вони з’їхалися. Філіппа для мене й досі майже така сама загадка, як і десять років тому, але від цього моя любов до неї не меншає. Я краще за багатьох знаю, що воно таке — ревно зберігати таємниці.

— Улітку ми тут нечасто буваємо.

Колборн киває. Цікаво, чи йому ніяково через Філіппу? Він знає мене, він знав колись нас усіх... але що він відчуває зараз? Чи бачить він підозрювану, дивлячись на неї? Я пильно спостерігаю за ним, сподіваючись, що не доведеться нагадувати йому про нашу угоду.

— Та воно й зрозуміло, чого вам сюди їздити... — досить приязно нарешті озивається Колборн.

— Авжеж, треба визначитися з репертуаром на наступний рік, але це можна робити й у місті.

— Якісь ідеї вже є?

— Плануємо «Дванадцяту ніч» із третьокурсниками. У нас там двоє зі спільною ДНК, вперше після... ну, після Рен і Річарда... — Западає коротка незатишна мовчанка, а тоді Філіппа веде далі: — А що робити з четвертокурсниками, навіть не уявляємо. Фредерік хоче розширити репертуар і спробувати «Зимову казку», але Ґвендолін наполягає на «Отелло».

— А курс цьогоріч нівроку?

— Один із найкращих. Нарешті набрали більше дівчат, ніж хлопців.

— Еге ж, тоді точно нівроку.

Вони обмінюються короткими усмішками, відтак Філіппа значущо дивиться на мене. Ледь помітно зводить брови. Зараз або ніколи.

Я повертаюся до Колборна й собі відтворюю цей її вираз обличчя. Він глипає на годинник.

— Прогуляймося?

— Як скажете, — озиваюсь я.

— Гаразд, — каже він мені, потім озирається до Філіппи. — Ви з нами?

Вона хитає головою, примудряючись водночас усміхатися й супити брови.

— Мені не треба, — відповідає вона. — Я там була.

Колборн примружує очі. Філіппу це не бентежить, вона торкається моєї руки й каже:

— Побачимося ввечері, — а потім виходить з їдальні, і за нею шлейфом тягнуться запитання, які Колборн не встиг поставити.

Він дивиться їй услід, а тоді питає:

— Що їй відомо?

— Геть усе.

Він супиться, очі майже зникають під густими бровами.

— Чомусь усі завжди забувають про Філіппу, — додаю я. — А потім завжди про це шкодують.

Він зітхає, неначе йому бракує сил по-справжньому розлютитися. Якусь мить задумливо споглядає свою каву, але все ж таки залишає філіжанку на столі.

— Ну що ж, — каже Колборн, — веди.

— Куди?

— Тобі краще знати.

Я мовчки розмірковую. Тоді сідаю. Це місце не гірше за інші.

Колборн силувано всміхається.

— Кави хочеш?

— Не відмовлюся.

Він зникає на кухні, де в кутку стоять дві кавоварки. (Вони там уже щонайменше чотирнадцять років. І завжди повні, хоча я ніколи — навіть за свого студентства — не бачив, хто саме їх наповнює.) Колборн повертається з набраним по вінця кухлем, ставить його Переді мною. Я витріщаюся в молочний вир, а Колборн сідає на той самий стілець, із якого за мить до того підвівся.

— З чого мені почати? — питаю я.

Він знизує плечима.

— З чого вважаєш за потрібне. Послухай, Олівере, я не просто хочу дізнатися, що саме тоді сталося. Я хочу знати також, коли це сталося й чому. Хочу зрозуміти.

Уперше за тривалий час ота крихітна проріха в мені, той чорний синець, якого моя душа намагалася позбутися впродовж майже десяти років, починає нити. Колишні почуття повертаються повільно. Гіркота й насолода, душевний розбрат і сум’яття.

— Я б на це не розраховував, — кажу я Колборнові. — Уже он десять років минуло, а я сам так нічого й не зрозумів.

— Тоді, можливо, нам обом це піде