Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ноемі подумала про ряди старих світлин у коридорі, про наполовину зруйнований будинок із запорошеними кутками. Що значить «бути Дойлом означає бути кимось»? Невже Каталіна була ніким, доки не оселилася в цьому домі? Невже й Ноемі належить до безликої, безрідної маси?
Либонь помітивши скептичний вираз Ноемі, Флоренс пильно поглянула на неї.
— Про що ви розмовляєте з моїм сином? — спитала вона зненацька, знову сплеснувши руками. — Сьогодні у бібліотеці. Про що ви розмовляли?
— Про спорові відбитки.
— І все?
— Все не пригадаю. Але про спорові відбитки розмовляли точно.
— Може, про життя у місті?
— Було трохи.
Якщо Говард нагадував їй жука, то Флоренс — комахожерну рослину, готову кинутись на муху. Колись у брата Ноемі була венерина мухоловка, якої вона боялася, коли була маленька.
— Не морочте йому голови. Зайві думки підуть йому на шкоду. Йому добре тут. Йому не треба слухати про вечірки, танці, випивку та інші фривольності, якими ви займаєтеся в Мехіко.
— В такому разі я постараюсь говорити з ним лише на схвалені вами теми. А ще ми зітремо з глобуса всі міста і вдамо, ніби їх не існує, — відказала Ноемі, не бажаючи від погроз Флоренс втискатися в кут, як дитина.
— Ви дуже нахабна, — сказала Флоренс. — Думаєте, ніби маєте особливі сили тільки через те, що дядько вважає, що у вас гарне личко. Але це не сила. Це — відповідальність.
Схилившись на стіл, Флоренс заглянула у велику квадратну тацю, краї якої були стилізовані під квітковий вінок. Її обличчя відображалося в ній видовжено і деформовано. Вона провела пальцем уздовж краю таці, торкаючись квіток.
— В молодості я думала, що світ навколо сповнений див і несподіванок. Навіть трохи поподорожувала і зустріла напрочуд енергійного чоловіка. Думала, він забере мене кудись, змінить моє життя, — промовила вона, і на мить її обличчя пом’якшилося. — Але від долі не втечеш. Мені судилося прожити все своє життя і померти у Домі-на-Горі. Хай так буде і з Френсісом. Він прийняв свою долю. Так легше всім.
Перевела свої сині очі на Ноемі.
— Я складу все сама. Ви можете бути вільні, — сказала вона, закінчуючи розмову.
Ноемі повернулася до себе. Згадала одну з Каталіниних казок: жила-була одна дівчина, замкнута у вежі, й порятувати її прийшов принц. Сівши на ліжко, подумала, що деякі чари неможливо розірвати.
11
Ноемі почула серцебиття, гучне, як барабан. Воно кликало її. Через нього вона прокинулась.
Нишком вийшла з кімнати, аби знайти, де ховається те серце. Притулила руку до стіни й відчула його. Шпалери напнулися, як напружений м’яз, підлога під її ногами стала м’яка й волога. Це рана. Вона ходить по великій рані. Стіни також були ранами. З-під облізлих шпалер, замість цегли й дерев’яних перегородок, вона бачила хворі óргани, вени й артерії, вкриті слизом.
На стукіт серця вона пішла уздовж червоної лінії на килимі. Та була схожа на надріз. Червоний надріз, кривавий слід. Спинилася посеред коридору й побачила жінку, що дивилась на неї.
Це була Рут, дівчина з фотографії. Вона стояла у білому халаті, волосся світилося, як німб, на обличчі не проступало жодної кровинки. Вона була наче тонка алебастрова колона серед темного дому. В руках тримала рушницю.
Далі вони пішли разом, пліч-о-пліч. Рухалися синхронно, навіть дихали в унісон. Коли Рут змахнула з обличчя пасмо волосся, Ноемі зробила так само.
Зі стін навколо линуло м’яке фосфоресцентне сяйво, що підсвічувало їм шлях, килим під ногами був багнистий. На стінах, зроблених із плоті, Ноемі помітила плямки, схожі на гниль, неначе весь будинок був перестиглим фруктом.
Серце билося дедалі швидше.
Серце качало кров, стогнало, тремтіло. Воно калатало так гучно, що Ноемі здавалося, вона от-от оглухне.
Рут відчинила двері. Ноемі зціпила зуби, адже саме звідти долинав той звук. Серце гупало за тими дверима.
Двері прочинилися, і Ноемі побачила чоловіка на ліжку. Тільки це був не справжній чоловік, а якась лялька, лише схожа на чоловіка. Він виглядав як потопельник, що сплив на поверхню. Його бліде тіло було помережане синіми жилами, на ногах, руках і животі — набряклі виразки. Це була не людина, а пустула — жива дихаюча пустула. Його груди підіймались і опадали.
Він не міг бути живим, але ж ось він — лежить перед нею і дихає. Коли Рут відчинила двері, він сів на ліжку і потягнув до неї руки, ніби шукаючи її обіймів. Ноемі лишилася біля дверей, але Рут пішла до ліжка.
Чоловік тягнув руки, його пальці жадібно стискалися, дівчина стояла в ногах ліжка і дивилася на нього.
Рут здійняла рушницю, Ноемі відвернулась. Їй не хотілося дивитися, що буде далі. Та вона однаково почула страшний постріл, приглушений крик, за яким пролунав горловий стогін чоловіка.
«Тепер він мертвий, — подумала вона. — Інакше й бути не може».
Поглянула на Рут. Вона вийшла з кімнати, минула Ноемі й зупинилась у коридорі, дивлячись на неї.
— Я не шкодую, — сказала вона, приставила рушницю до підборіддя і натиснула на гачок.
На стіну бризнула темна кров. Рут впала на підлогу, її тіло вигнулось, як стеблина квітки. Однак самогубство зовсім не засмутило Ноемі. Здавалося, так і має бути. Вона відчула полегкість, навіть захотілось усміхнутися.
Але посмішка зійшла з її обличчя, коли в протилежному кінці коридору вона побачила фігуру, що незворушно стежила за нею. Це була жінка з золотим сяйвом замість лиця. Її тіло колихалося, як міраж. Зненацька вона кинулася до Ноемі з широко роззявленим ротом — хоч ніякого рота в неї не було, — готова оглушливо заверещати, ковтнути її живцем.
Тепер Ноемі стало страшно. Вона запанікувала і безпорадно скинула руки, намагаючись захиститися…
Відчувши на своїй руці міцну хватку, вона аж підскочила…
— Ноемі, — почувся голос Вірджила.
Вона рвучко озирнулась, тоді знову повернулась до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося.
Вона стояла посеред коридору, він — перед нею, тримаючи у правій руці лампу — довгасту, з каламутним зеленим склом, вкритим візерунками.
Ноемі подивилась на нього, неспроможна вимовити й слова. Ще мить тому тут була золота істота, але вона кудись щезла! А замість неї з’явився він, одягнений у халат із вельветового плюшу, вишитий золотими
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія», після закриття браузера.