Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

працюючи, завжди слухав музику. Звуку він піддавав, щоб заглушити гуркіт знаряддя: він вважав, що добра музика, хоч і занадто гучна, все одно краща за гупання молотка. Тож якби донька його хоч на ґвалт гукала, він міг і не почути. Пінкас казав, що старий Келлерґан не може простити собі, що ввімкнув музику так гучно; відтоді він живе схимником в їхньому домі на Террас-авеню і весь час крутить один і той самий диск, аж оглухнути можна, — буцім карає себе отак. З усієї родини тільки він лишився живий. Нолина матінка, Луїза, давно вже померла. За словами Пінкаса, коли стало відомо, що викопали Нолине тіло, дім старого Девіда Келлерґана взяли в облогу журналісти.

— То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.

— А батько часто вмикав музику на повну гучність? — запитав я.

— Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…

— Пані Квінн?

— Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.

— Що за доказ?

— Хтозна. Від Гаррі є новини?

— Я до нього завтра їду.

— Переказуй вітання від мене.

— Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.

— Не певен, що мені хочеться цього.

Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.

— Знаєш, — сказав він, — Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.

— Але ж ця книжка шедевр.

— Ця книжка — чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.

Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:

— Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?

— Посилку? Авжеж. А чому?

— Я попросив служницю взяти в мене вдома одну важливу річ і надіслати мені через «Федекс». Та нехай краще її доправлять сюди: я нечасто буваю в Гусячій бухті, й там скринька напхана різним мотлохом, я туди навіть не заглядаю… Тут я принаймні буду певен, що воно дійде.

Поштова скринька в Гусячій бухті досить точно відбивала теперішню репутацію Гаррі: вся та Америка, що досі поклонялася йому, тепер його кляла і закидала образливими листами. Набував розмаху найбільший скандал в історії книговидання: віднині «Початки зла» вилучили в книгарень і зі шкільної програми, «Бостон Ґлоуб» в односторонньому порядку припинила співпрацю з ним, а керівна рада Берроузького університету вирішила негайно звільнити Гаррі з посади викладача. Всі газети безсоромно змальовували його сексуальним маніяком, усі суперечки, всі балачки були тільки про нього. Відчувши, що справа пахне величезним зиском, Рой Барнаскі вирішив не проґавити її й видати про це книжку. Й оскільки Дуґлас переконати мене так і не зумів, директор врешті сам зателефонував, щоб прочитати лекцію про ринкову економіку.

— Публіка прагне, вимагає такої книжки, — торочив він. — Ось послухайте, коло нашого будинку навіть зібралися фанати, які скандують ваше ім’я.

Він увімкнув гучний зв’язок, подав знак асистенткам, і ті зарепетували на всю горлянку: «Ґольд-ман! Ґольд-ман! Ґольд-ман!»

— Це не шанувальники, Рою, це ваші асистентки. Добридень, Маризо.

— Добридень, Маркусе, — відгукнулася Мариза.

Барнаскі знову взяв слухавку.

— Одне слово, подумайте, Ґольдмане: до осені видаємо книжку. Успіх гарантовано! Півтора місяця, щоб написати книжку, вам вистачить?

— Півтора місяця? Та в мене на першу книжку два роки пішло. Та й хтозна, про що писати, ніхто ще до ладу й не знає, що тут сталося.

— Послухайте, щоб пришвидшити процес, я можу надати вам письменників-примар[7]. Та й не треба ніякої високої літератури: люди передовсім хочуть знати, що той Квеберт учинив із дівчинкою. Просто змалюйте факти, дайте трохи саспенсу, бруду і, звісно ж, сексу.

— Сексу?

— Та облиште, Ґольдмане, не навчатиму ж я вас ремесла: хто стане купувати книжку без непристойних сцен поміж дідуганом і семирічною дівчинкою? Люди ж цього хочуть. Навіть якщо книжка погана, вона продаватиметься тоннами. І це важливо, хіба ні?

— Гаррі було тридцять чотири, а Нолі п’ятнадцять!

— Не чіпляйтеся до дрібниць… Зробите книжку, і я анулюю попередню угоду, та ще й дам вам півмільйона доларів авансу з удячності за співпрацю.

Я рішуче відмовився, й Барнаскі сказився.

— Що ж, як хочете, щоб я вам хвоста вкрутив, то будь ласка: рукопис має бути в мене на столі за одинадцять днів, бо я вас потягну до суду й пущу по світу з торбами!

Він кинув слухавку. Трохи згодом, коли я ввійшов до супермаркету на головній вулиці, мені зателефонував Дуґлас, якого вочевидь настренчив сам Барнаскі, і знову спробував мене вмовити.

— Марку, не пора вередувати. Ти забув, що Барнаскі тримає тебе за яйця? Твоя попередня угода поки що дійсна, і єдиний спосіб її анулювати, це пристати на цю пропозицію. Така книжка уславить тебе як ніколи. Ти ще скажи, що аванс у півмільйона, це найгірше, що може статися в житті!

— Барнаскі хоче, щоб я написав якийсь пасквіль! Це навіть не обговорюється. Мені не потрібна така книжка, не хочу я писати дурні, що проживе кілька тижнів. Хороша книжка потребує часу.

— Але ж зараз так роблять, задля більшого накладу! Письменники-мрійники, які сидять, чекаючи натхнення, нікому не потрібні! Їм уже кінець! Із твоєї книжки ще й рядка нема, а її вже вимагають, бо всім кортить усе знати. І негайно. Прогалина на ринку