Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Глава 10. Піщана печера

Прямуючи вузьким кам’яним коридором, Артур намагався бути уважним. Він увесь час роздивлявся у світлі смолоскипа стіни, невисоку стелю і шлях попереду. Тому хлопець ще здалеку помітив вхід до наступного залу печери. На відміну від попереднього, цей вхід був достатньо високим, схожим на арку, яка виблискувала на тлі загальної темряви сапфіровим світлом.

Хлопець наблизився до входу. Постояв хвилину, торкнувся до каменю, розглядаючи незвичний для нього відтінок. Потім переступив поріг. Відразу відчутнішим стало холодне сире повітря. Опинившись у другій печері, хлопець завмер і зупинився. Картина, що відкрилась йому, була водночас і прекрасною, і химерною, і неймовірно казковою.

По обидва боки його зустріли, немов охоронці, дві натічні колони. За обрисами вони нагадували драконів. Добре були помітні їх голови, складені крила й довгі хвости.

Артур підняв догори смолоскип. Високе і величне склепіння виблискувало де-не-де сріблястими кристалами. Своїми скупченнями вони нагадували сузір’я. А у мерехтливому відблиску вогню стеля здавалась схожою на зоряне небо.

Освітлюючи собі шлях, Артур почав поволі йти вперед, роздивляючись печеру. Зі стелі гострими бурульками звисали сталактити, а з підлоги їм назустріч підіймались сталагміти неймовірного сапфірового кольору. Їх місцями було так багато, що вони нагадували зуби казкового чудовиська або ж чудернацькі гребінці.

Йому стали траплятися заглиблення, що мали нерівну хвилясту форму. Вони були заповнені прозорою водою. Не втримавшись, Артур підійшов до одного і зачерпнув долонею воду, щоб спробувати. Вона була холодна, але дуже чиста і приємна на смак.

Час від часу хлопець зустрічав інші розкішні натічні колони. У їх обрисах йому видавались то воїни, то чудовиська, то казкові королеви. Він звернув увагу, що де-не-де стіни печери прикрашені білими квітами, які дивом природи утворилися зі скупчення маленьких сріблястих кристаликів.

Хлопцю почало здаватися, що він потрапив у тронну залу Духа Печер.

Високе склепіння, величні колони, холодне світло кристалів - все це разом справляло приголомшливе враження. Артур раптом відчув себе піщинкою.

- Я тут, мов непрошений гість, потайки споглядаю таємну розкіш підземного царства, - подумав він. - Можливо, зараз Дух Печер спостерігає за мною?

Від цієї думки хлопцю стало якось тривожно і незатишно.

А у наступну мить все здригнулося від нового поштовху землетрусу. Артур оглянувся і побачив, як позаду нього по поверхні землі пішла велика тріщина. Зі стелі й стіни посипались дрібні камінці. Казкова тронна зала у нього на очах стрімко перетворювалась на пастку.

Наступний поштовх не забарився. Здаля почувся неприємний тріскучий звук від сталактитів, що почали відламуватися зі стелі, а потім гучно і стрімко, мов град, падати долу. Йому здавалося, що земля здригається не прямо в нього під ногами, а ніби здаля, за спиною. А він під ногами відчуває підземні поштовхи, що немов відлуння наздоганяють його тут.

- От халепа! Що ж робити?! - вигукнув Артур, роздивляючись довкола.

Раптом відбувся поштовх такої сили, що по вікових непорушних кам’яних стінах пішли гігантські страхітливі тріщини. Він оглянувся. І тут погляду хлопця відкрилось жахливе видовище. Здавалось, що гребені гострих сталактитів один за одним перетворюються у неймовірну велетенську спадну хвилю. І оцей лавиноподібний обвал сталактитових голок, що наближався із шаленою швидкістю, міг в будь-який момент накрити його.

- Шляху назад немає! - швидко міркував Артур. - Мерщій уперед, шукати вихід звідси!

Хлопець побіг так швидко, як міг. Вогонь смолоскипа мерехтів перед очима. У його світлі печера здавалася тепер зловісною пасткою, а колони - химерними монстрами, що прагнули зупинити втікача і покінчити з ним раз і назавжди.

Між поштовхами часу ставало все менше. На щастя, в наступну мить Артур побачив вихід: великий отвір, що був схожий на чорну нору. Але ж до нього було ще метрів двадцять, а час йшов на секунди! Від швидкості бігу і поштовхів він вже не відчував землі під ногами.

Наступний поштовх був такої сили, що Артур ледь втримався на ногах. І в цей момент він мимохіть глянув назад. Велична тронна зала перетворилася на жахіття. А сталактитова хвиля майже наздогнала його. Хлопець усвідомлював, що неминуча загибель йому наступає на п’яти. Кілька велетенських сталагмітів впали просто в нього за спиною. Він ледь встиг відсахнутися, відчувши як по шиї війнуло крижаним холодом страшенної небезпеки.

І все це супроводжувалося моторошним гулом, що йшов з-під землі.

- Уперед! До отвору! - Спонукав себе Артур і з останніх сил чимдуж побіг.

Неминуча загибель наздоганяла, оточувала, наповнювала весь простір. Каміння падало зверху, гострі списи сталактитів, протикаючи повітря, летіли майже в Артура за спиною. Та хлопець був уже недалеко від лазу, який міг йому тепер врятувати життя. Роздався страшний тріск. Артур підняв голову - великий сталактит на його очах відколювався зі склепіння просто над ним.

Ця секунда могла стати останньою секундою життя. Та стала дивом порятунку. Під час струсу, відштовхнувшись від землі, мов від трампліна, хлопець підстрибнув. Відхилившись від гігантської бурульки, Артур вскочив у отвір.

У наступну мить Артуру здалося, що він відчув, як за його спиною закрилася голодна паща смерті. Вона таки не наздогнала його. Отвір було повністю перекрито камінням від суцільного обвалу.

Він ледве дихав. Від швидкого бігу серце калатало, мов навіжене. Та Артур із радістю помітив, що в шаленій гонитві не загубив смолоскип. Хлопець трохи посидів і відхекався. Потім поволі встав і освітив все навколо.

Спочатку він роздивився неширокий коридор. Потім посвітив на стіни. Вони були сірими та непримітними. Ця печера була геть інша. Не зловісна, як перша. Не прекрасно-химерна, як друга, а… ніяка. Все, що впадало в очі, був яскраво-жовтий пісок, яким була вкрита земля вздовж печерного коридору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍