Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

зовсім самотньою, Джил відбігла кроків на десять, відвела праву ногу назад і вклала стрілу в тятиву. Та пальці її сильно тремтіли. «Не на часі», — встигла шпигнути думка.

— Негожий постріл, — сказала вона мить по тому, коли перша стріла полетіла поверх голів. Та довго розмірковувати не було коли, оскільки час вирішував якщо не все, то надто багато. Тому Джил, не вагаючись, уже дослала наступну стрілу. Краєм ока вона помітила, як грізна чорна тінь з’явилася над головами остраханців, і ось вже то один, то другий, кинувши меча, намагався прикрити обличчя від гострих кігтів Гострозора. Так само, краєм ока, вона помітила, що одна з її стріл таки влучила в ціль, бо один з остраханців звалився навзнаки; а потім й інша — вбила нарнійського вовка, що став на бік остраханців.

Та не встигла вона випустити і десятка стріл, як довелося припиняти стрілянину — з блискучими мечами наголо Тіріан і його соратники вступили врукопашну; дикий кабан — з грізними іклами, єдиноріг — з нищівним рогом, і пси, які навіть гуркіт битви спромоглися заглушити собачим гавкотом. Джил навіть здивувалася, наскільки остраханці виявилися не готові до повторної вилазки. Наскільки в тому була і заслуга Гострозора, і її власна, вона не думала. Насправді ж — дуже велика. Слідкувати за небом і за наступом ворога водночас — от уже нелегке завдання; тим більше що стріли залітали зліва, а орел з гострими кігтями і могутнім дзьобом на поземному польоті заходив, навпаки, з правого боку.

— Ось славно, ви просто молодці! — примовляла Джил. Королівський загін врубався в бойові порядки остраханців, і, як здалося Джил, що не дуже зналася на рукопашних сутичках, ще трохи — і ворог буде зім’ятий і розбитий. Справді, єдиноріг розкидав ворогів направо і наліво, наче селянин кидає сіно у високий стіг.

Ось і Юстас — на що, здавалося б, вояк не загартований, і той змусив відступити не одного ворога. Пси металися поміж бойових лав остраханців, готові вчепитися в горлянки. Ще одне, останнє, зусилля — перемога буде за нами!

І тут Джил відчула раптовий холодок поза плечима: з одного боку, здавалося, що остраханці валяться, мов підкошені, із кожним помахом нарнійського меча, та менше їх не ставало, а навіть більше, начебто на місце кожного полеглого ставали все нові й нові вояки. І справді, так воно й було. Більше того, новоприбулі були озброєні ще й довгими списами, і тепер у гущавині бою Джил втратила з очей своїх друзів.

Тільки тоді пролунав голос Тіріана:

— Усі назад! До скелі!

Барабан зробив свою справу — ворог здобув підмогу.

Розділ 12

За дверима хліва

У запалі сутички Джил забулася і тому не виконала наказу — стояти біля білої скелі раніше за інших. Вона кинулася бігти тільки тоді, коли почула заклик Тіріана. Не дивно, що вона пристигла до скелі лише на якусь мить раніше побратимів, що змушені були відступати з поля бою, навіть показавши ворогові спину. Майже одночасно всі обернулися. І що постало перед їхніми очима — торжествуючи, остраханці тягли щось, що відчайдушно впиралося і хвицалося, до дверей страхітливого хліва. Коли на це «щось» впали відлиски багаття, стало зрозуміло, що це «щось» — людина. І людиною цією був Юстас.

Тіріан із єдинорогом кинулися були визволяти, та пізно: височенний остраханець, що підхопив Юстаса, наче тюк, уже був ближче до дверей, а ззаду його прикривали ще з півдюжини бувалих воїнів. Вони стояли ланцюгом і, наїжачившись списами, перегородили шлях.

У Джил самі собою покотилися сльози, і вона відвела погляд. «Навіть коли очі на мокрому місці, тятива повинна залишатися сухою», — нагадала вона собі.

— Бережись! Стріла! — раптом крикнув Поґін.

Усі пригнулися. Хто міг, опустив забороло. Собаки залягли за людьми. Справді, над головами просвистіло кілька стріл, та незабаром стало зрозуміло, що цілі у тих стріл цього разу інші. Гріфл зі своїми гномами холоднокровно стріляв у остраханців.

— Тугіше натягуй тятиву, хлопці, — наставляв стрільців Гріфл. — Ану, разом! Цілься! Не упустимо смаглолицих! Нам вони потрібні не більше, ніж мавпи… леви і… королі! Гноми — за гномів!

Еге ж, щоб там не говорили про гномів, а відваги їм не позичати! Чого, здавалося б, простіше — втекти та зачаїтися де-небудь у глухій затишній місцині й перечекати там лиху годину, а вони, от маєш, — то проти одних виступлять, то — проти інших, лише зрідка даючи собі перепочинок, поки ті й інші б’ються поміж собою. Правду сказав Гріфл: за Нарнію для гномів!

Чого, однак, не врахували кращі лучники Нарнії, так це міцності остраханських кольчуг, а стріляти по броні, погодьтеся, це зовсім не те, що стріляти в беззахисних коней, а крім кольчуг у остраханців був ще й воєначальник.

— Тридцять залишаються на місці, — скомандував Рішда. — У два ока пильнувати божевільних біля білої скелі. Решта — за мною, провчимо цих дітей підземелля!

Тіріан з побратимами досі не могли відсапатися після вилазки. І залишалося їм тільки й того, що стояти й дивитися, як таркаан повів своїх воїнів «дати гномам науку». На той час багаття вже згасало, жарини відкидали темно-багряні відблиски, а місце великого зібрання спорожніло. Зблиски багаття, що догоряло, вихоплювали з сутіні лише непевні фігури гномів та остраханців. Судячи з шуму битви, гноми чинили відчайдушний опір. Час від часу крізь брязкіт мечів та дзвін кольчуг долинали прокльони, які посилав Гріфл на голови остраханців, та гучний голос таркаана: «Брати живцем! Намагайтеся брати живцем!»

Який би бій не розгорнувся там, у темряві, точився він недовго. Галас ущух. Потім Джил спостерегла, як таркаан повернувся до хліва, а слідом за ним простували одинадцять остраханців, волочучи на арканах одинадцять гномів. Куди ділася решта — чи то загинули в бою, чи то зникли безвісти — залишилося таємницею.

— Кинути всіх у святилище Таша, — коротко розпорядився таркаан. І всі одинадцять гномів, один за іншим, були кинуті в чорну пащу хліва. По тому двері знову зачинилися, Рішда відступив на крок, вклонився хліву і сказав:

— Прийми ж свою вогненну жертву, владарю Таше.

Й усі остраханці заходилися стукотіти пласкою стороною меча об свої щити, повторюючи на всі лади:

— Таше! Таше! О, ненаситний Таше! Великий і невблаганний! (Ні про якого «Ташлана», звісна річ, ніхто більше й не згадував.)

Маленький загін біля білої скелі спостерігав за тим, що відбувалося, перешіптуючись упівголоса. У розколині скелі вони натрапили на тоненький струмінь води і поспішили втамувати спрагу: Джил, Поґін та король —