Теодор Драйзер - Американська трагедія

під тягарем обов'язків, що їх накладали на нього, з одного боку, уявлення, яке склалося вже* про обставини справи, а з другого боку — звична і непохитна відданість законові і порядкові. Він уважно прочитав і всі матеріали, що фігурували в апеляційному суді, і останні документи, подані Белнепом і Джефсо-ном. Але на якій підставі він, Девід Уолтхем, не маючи перед собою ніяких нових даних, — тільки спробу іншого тлумачення вже розглянутих доказів, — візьме на себе риск замінити Клайдові смертний вирок довічним ув'язненням? Адже два суди вже ухвалили, що він повинен умерти!

І коли м-с Гріфітс тремтячим голосом почала докладно розповідати всю історію життя Клайда з самого початку, — який він був хороший, ніколи не зробив поганого чи жорстокого аж до цього випадку (а тут і сама Роберта не без гріха, не кажучи вже про міс X), — губернатор тільки дивився на неї з глибоким хвилюванням. Яка велика в ній сила материнської любові! Як вона страждає зараз, як твердо вірить, що її син не винуватий у злочині, в якому викривають його факти, незаперечні для нього, Уолтхема, і для всякого іншого.

— О, дорогий пане губернатор, якщо ви відберете життя у мого сина тепер, коли він омив свою душу від гріхів і готовий присвятити себе служінню господу, — хіба ви цим відшкодуєте державі смерть цієї бідної дівчини, чим би вона не була викликана? Невже мільйони громадян штату Нью-Йорк нездатні бути милосердними? Невже ви, їхній представник, не можете проявити на ділі милосердя, яке, напевно, пробудилося в них?

Голос її зірвався… вона не могла продовжувати. Вона відвернулася і беззвучно заридала, а Уолтхем розгублено дивився на неї, насилу стримуючи хвилювання, що охопило його. Бідна жінка! Така щира і чесна, — це відразу видно. Тоді, скориставшись з моменту, слово взяв преподобний Мак-Міллан. З Клайдом сталася велика зміна. Він не береться говорити про його минуле життя, але з часу свого ув’язнення — за останній рік в усякому разі — Клайд навчився по-новому розуміти життя, свій обов’язок перед собою, свої обов’язки перед богом і людьми. Якби тільки можна було замінити йому смертну кару довічним ув’язненням…

Губернатор, людина сумлінна і вдумлива, надзвичайно уважно слухав Мак-Міллана, який здався йому неабиякою особистістю з високими моральними ідеалами. Він ні на хвилину не взяв під сумнів, що кожне слово цієї людини правдиве — в тому єдиному розумінні правди, яке було йому доступне.

— Але скажіть, містер Мак-Міллан, — зумів, нарешті, вимовити губернатор, — ви особисто, після ваших тривалих зносин з ним у, тюрмі, змогли б ви навести який-небудь конкретний факт, що не фігурував на суді і міг би змінити чи спростувати значення тих чи інших показань свідків? Зрозумійте, ми маємо справу з законом. Я не можу діяти, слухаючись тільки голосу почуття, особливо після того, коли два різних суди дійшли до одноголосної ухвали.

Він дивився просто в вічі Мак-Міллану, а Мак-Міллан не відривав своїх очей, блідий, не кажучи ні слова, бо тепер на його плечі ліг весь тягар ухвали, від його слова залежало, чи визнають Клайда винуватим чи ні. Але як він може? Хіба він не вирішив уже після певних роздумів над вислуханою ним сповіддю, що Клайд винуватий перед богом і людьми? То чи сміє він зараз, в ім’я милосердя, зрадити своє глибоке душевне переконання, що змусило його осудити Клайда? Чи буде це правильним, істинним і незаперечним в очах господа? І відразу Мак-Міллан вирішив, що він, як духовний наставник Клайда, мусить повністю зберегти в його очах свою духовну перевагу. «Ви сіль землі; коли ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною?» І він відповів губернаторові:

— Як духовний наставник я цікавився тільки його духовним життям, а не юридичною його стороною.

Та щось у виразі його обличчя тут же підказало Уолтхему, що Мак-Міллан, як і всі, переконаний у винуватості Клайда. І він, нарешті, знайшов у собі мужність сказати м-с Гріфітс:

— Поки передо мною нема цілком конкретних і раніше невідомих даних, які ставили б під сумнів законність двох попередніх процедур, я не маю права, місіс Гріфітс, що-небудь змінити у вироку. Я глибоко уболіваю за цим, уболіваю всім серцем. Але якщо ми хочемо, щоб люди поважали закон, ми не повинні змінювати рішення, що грунтуються на ньому, не маючи на те законних же підстав.

Я був би щасливий, якби міг відповісти вам інакше. Повірте, це не слова. Молитимуся за вас і за вашого сина.

Він натиснув кнопку. Зайшов секретар. Було зрозуміло, що прийом закінчено. М-с Гріфітс усе ще не могла вимовити ні слова, дивна ухильність Мак-Міллана в критичний момент розмови, коли губернатор одверто поставив йому найважливіше запитання, — запитання про винуватість Клайда, — абсолютно приголомшила її. Що ж тепер? Куди кинутися? У кого шукати допомоги? У бога — і тільки у бога. Господь винагородить її і Клайда за горе, за тілесну загибель у цьому світі. Заглиблена в ці думки, вона продовжувала тихо плакати; преподобний Мак-Міллан бережно взяв її під руку і повів з кабінету.

Коли вона вийшла, губернатор повернувся до секретаря:

— Ніколи мені не доводилося виконувати більш сумного обов’язку. Це не зникне з моєї пам’яті до кінця днів моїх.

Він відвернувся і почав дивитися у вікно на сніговий лютневий пейзаж.

І після цього Клайду залишилося всього два тижні. Про це останнє і остаточне рішення повідомив його той самий Мак-Міллан, але в присутності його матері, з обличчя якої Клайд усе зрозумів, перш ніж Мак-Міллан почав говорити, і вона знову повторила йому, що він повинен шукати захисту в богові, спасителі нашому. І от він ходить уперед і назад по тісній камері, бо спокій і непорушність для нього тепер нестерпні. Зараз, коли остаточно і безповоротно вирішено, що він помре через кілька днів, він відчув потребу ще раз пригадати усе своє безталанне життя. Юність. Канзас-Сіті. Чікаго. Лікург. Роберта і Сондра. Як швидко промайнуло перед його розумовим зором усе, що було пов’язане з ними обома. Нечисленні, короткі, яскраві хвилини. Його бажання продовжити це — владне бажання, що цілком захопило його тоді в Лікурзі, після зустрічі з Сондрою, — і потім, це, це! А тепер і цьому підходить кінець — і цьому теж… Але ж він ще майже й не жив: уже два роки він знемагає в гнітючих стінах тюрми. Та і тут йому залишилося тільки чотирнадцять, тринадцять, дванадцять, одинадцять, десять, дев’ять, вісім хистких, гарячкових днів. Вони відходять… відходять… Але життя… життя… як же не буде життя —