Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

собі груди. Я забув сказати наперед, що він не любив того товариша за його машинізований мозок та відсутність будь-якої гуманності в ньому й через те упереджено ставився до всіх його порад. Треба було сподіватися, що він діяв би якраз наперекір тому, що говорилося в театрі, коли б обставини зовні сприяли його намірам.

За кілька днів він познайомився і зжився з усіма мешканцями готелю, новими сусідами. Готель цей у місті вважали за артистичний, і справедливо — там переважали актори. Щоправда, він знав їх усіх іще й до переїзду в готель, але лише тут він зблизився з ними і перестав соромитись їхнього товариства, як то бувало раніше, коли він приходив до Катерини в театр.

Артистична братва поволі ставала йому симпатичною.

Рівно через тиждень по його переїзді була влаштована товариська вечеря. Причиною — потрібна ж була якась причина! — саме й був його переїзд. Принаймні так йому сказали під час того, коли силоміць вели його в кімнату героя — найбільший номер у готелі. Герой охоче віддав у розпорядження товариства своє житло і меблі, що там були; та меблів якраз не вистачало, і довелося, особливо столиків, позичати з ближчих суміжних номерів.

Внаслідок умілої організації веселого простака велике числом товариство вмістилося без будь-яких інцидентів у дві довгі лави, що перетяли кімнату з одного кутка в другий.

Попервах усі випили горілки. Більшість відмовилась цідити чарками і висловилась за склянку, посилаючись на відсутність вишуканих страв. Після цього, по великій павзі, бо склянок було тільки три на все товариство, кинулись їсти, орудуючи чайними ложками, складаними ножиками і де-не-де виделками, позиченими на слово честі в орендаря готелю.

Стіл був багатий на ковбасу, репрезентовану прямо на крамничному папері, хліб та консерви недавнього одеського виробництва. По першій склянці в кожного з присутніх забуяв апетит, і наставлення на ощадність справи кінець кінцем зникло само собою. За короткий час дружного поїдання безславно згинула вся ковбаса; згинули й консерви, незважаючи на те, що присутні попереджали один одного про їх сумнівну якість.

Хтось поскаржився на голод і подав думку добавити харчових припасів. Але всім було весело, і ніхто вже не почув того ненаїди.

Проте пили й далі. Брак харчів не зупинив стихії. Кожен турбувався про себе і витягав із своєї кімнати цвілі огризки, недоїдки, що лишилися від давніх обідів.

Веселість і темперамент, збуджені алкоголем, пішли в бік співів, танців та щирих у ту хвилину промов.

Радивон разом із іншими випив півсклянки горілки. Вона була йому бридка, але він мусив віддати данину щирості того товариства і з огидними конвульсіями проковтнув гостре питво.

Йому защеміли губи й горло, потім здавило груди і запекло в шлунку.

Але згодом огида і фізичний біль зникли. Натомість приємно запалали щоки й почулося у всьому тілі ніжне тепло.

Він повернувся до Катерини, щоб та дістала йому хліба, але тоді якраз хтось заспівав, і йому самому захотілося випробувати свій голос. Дивно — п'ятнадцять років не співав!..

Йому подали шматок хліба.

— Хліба?.. Нащо? Я не голодний.

Тільки що то за пісня? Не можна ладу в ній добрати…

— Стривай! Я не поспіну… Починай знову!..

Він підвівся, щоб для контакту стати поруч того співуна, але його ноги несподівано пішли врозтіч… Хм, п'яний, чи що? Ага… тепер розумію тих невдах, що сплять на пішоходах… їх зраджують ноги…

Він знову сів, і його зір упав уже на балетмайстра, що в протилежному кутку виконував якийсь скажений танець.

Хм… Здорово! У хлопчини голова теліпається, як торба з кавуном!..

Але раптом йому стало неприємно. Усі втокмачились у того балетмайстра… Що він? — Ноги задирає… Як же, велике диво!.. Ні, чому ніхто з ним не говорить?

— Катерино!

Але Катерина теж… танцювала.

Тоді він схилився на стіл і став гніватись.

Подумаєш, яка ж то втіха — танцювати! У мене, може, інші здатності…

Він удруге зробив спробу встати, але знову ж гуцнув на стілець.

Нічого не розумію: стільки сили ворушиться в грудях, стільки зробив би зараз, а ноги…

Йому спали на думку роки громадянської війни, коли він із своїм полком творив подвиги…

Ага, ти тільки ногу вмієш задирати… А я… От і тепер така міць у м’язах, стільки сміливості, що… Хто сказав, що є неможливе? Боягузтво! Брехня!.. Я б зміг… Сказати їм про це, чи…

Він підняв руку над головою:

— Слухайте! Я можу…

— Що може товариш