Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

у якомусь закутку біля собору святого Патріка; віскі гірке, холодне й дороге, від Свіфтової могили по ньому стріляють крижаними голками, обличчя його темнокосої дружини зеленувато-бліде, в нього чимало боргів і будиночок, яких безліч у Лондоні, тисячі в Дубліні — скромні, бідні, двоповерхові; найзапекліший естет назвав би їх міщанськими, затхлими й сумними (але обережно, естете,— в одному з цих будиночків народився Джеймс Джойс, а в іншому — Шон О'Кейсі).

Тінь Кевіна була так близько, що я, повернувшись до кабіни п'яниці-самітника, замовив дві чарки віскі, але тінь не піднесла чарки до рота, тож я випив за Кевіна Кессіді, що помер тринадцятирічним 20.XII 1930,— і замість нього.

4
Mayo — god help us! [67]

У центрі Ірландії, в Атлоні, за дві з половиною години швидким поїздом від Дубліна, поїзд розділяють на дві половини — краща, та, де залишається вагон-ресторан, іде на Голуей, а скривджена, в якій залишаємось ми, йде на Уестпорт. Прощання з вагоном-рестораном, де саме подавали другий сніданок, було б іще болючіше, коли б у нас були гроші,— англійські або ірландські,— щоб заплатити за сніданок чи обід. А так ми мали хоч і легкі, проте непотрібні тут папірці, що виходять з-під пресів німецького банку, бо між прибуттям судна й відходом поїзда лишалось всього півгодини, обмінні пункти в Дубліні відчинялися о пів на десяту — а Фуггерів[68] портрет не має обігу в центральній Ірландії.

Я ще не забув того страху, якого зазнав у Дубліні,— вирушивши на пошуки, де б поміняти гроші, я вийшов з вокзалу і мало не попав під колеса яскраво-червоного грузовика, єдиною прикрасою якого була дуже помітна свастика. Це хтось продав сюди машину, що розвозила «Фелькішер беобахтер[69]», чи «Фелькішер беобахтер» ще й досі має тут свою філію? Точнісінько такий вигляд мали машини, що добре запали мені в пам'ять; але шофер, люб'язно запропонувавши мені йти далі своїм шляхом, перехрестився, а я, уважніше придивившись до машини, все зрозумів. Це була «Swastika Laundry» — пральня білизни «Свастика», а під чорним хрестом виразно вимальовувався рік її заснування —1912. Але самої думки про те, що це могла бути одна ще з тих машин, було досить, щоб мені перехопило подих.

Я не знайшов жодного відчиненого банку і, засмучений, повернувся на вокзал, вирішивши пропустити поїзд на Уестпорт, бо ми не могли оплатити квитків. Ми мусили вибрати одне з двох — або зняти номер у готелі, щоб зачекати наступного дня й наступного поїзда (бо післяобідній поїзд прибуде після відходу потрібного нам автобуса), або якимсь чином сісти в поїзд на Уестпорт без квитків; і це «якимсь чином» вийшло — ми поїхали в кредит; начальник станції в Дубліні, розчулений виглядом трьох заспаних дітей, двох зневірених жінок і одного розгубленого чоловіка (котрий щойно, дві хвилини тому, вислизнув з-під коліс грузовика зі свастикою!), підрахував, що ночівля в готелі коштуватиме стільки ж, скільки й уся подорож до Уестпорта. Він записав моє прізвище, «кількість осіб, перевезених у кредит», заспокійливо потиснув мені руку й подав сигнал відправки поїзда.

Отже, ми дістали змогу скористатися на цьому дивовижному острові таким видом кредиту, якого ще ніколи не мали й не матимемо,— кредитом залізничної компанії.

Тільки, на жаль, у вагоні-ресторані сніданку в кредит не давали; спроба одержати його не мала успіху, Фуггерова фізіономія, хоч і на бездоганному грошовому папері, не змогла переконати офіціанта. Зітхнувши, ми розміняли останній фунт стерлінгів і замовили повний термос чаю та пакунок з бутербродами. Провідникам випав важкий обов'язок занотовувати у своїх записниках чудні прізвища. Відбувалось це раз, вдруге, втретє, і перед нами постало боязке запитання — чи не доведеться нам і раз, і вдруге, і втретє сплачувати один і той самий борг?

Новий провідник, який сів у Атлоні, був рудий, беручкий і молодий; коли я сказав, що ми не маємо квитків, обличчя його проясніло: він упізнав нас. Певне, його сповістили про нас,— мабуть, зі станції на станцію було телеграфовано наші прізвища, кредит і «кількість осіб, перевезених у кредит».

Ще протягом чотирьох годин плентався наш поїзд, що, віддаляючись від Атлона до все менших станцій на захід, перетворився з швидкого на пасажирський. Найвизначнішими пунктами його зупинок були міста, розташовані поміж Атлоном (дев'ять тисяч жителів) і узбережжям — Роскоммон та Клерморріс, що налічують стільки ж жителів, скільки три міські густонаселені будинки для бідняків, Карлсбар, столиця провінції Мейо, з чотирма тисячами та Уестпорт з трьома тисячами жителів; на відстані, що приблизно дорівнює відрізку Кельн — Франкфурт, густота населення дедалі зменшується, потім починається Атлантика, а за нею розкинувся Нью-Йорк, що має втричі більше населення, ніж уся Незалежна Держава Ірландія, і набагато більше ірландців, ніж проживають у трьох провінціях за Атлоном.

Станції маленькі, вокзали пофарбовано світло-зеленою, паркани — білою фарбою, а на пероні стоїть здебільшого один-єдиний хлопчик, який з материної таці й шкіряного паска зробив собі лоток, виклавши на ньому три плитки шоколаду, два яблука, кілька м'ятних таблеток, жувальну гумку та один комікс; одному з таких хлопчаків ми хотіли довірити свій останній срібний шилінг, але вибір дався нам нелегко. Жінки наполягали на яблуках і м'ятних таблетках, діти виступали за гумку і комікс. Ми вирішили піти на компроміс і купили комікс та плитку шоколаду.