Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

і не пхався б, нізащо у світі! Та кожному вільно чинити, як він хоче. Ну, хто сміливий? Тільки потім не нарікайте, що я не казав, якщо вас раптом проковтнуть за одним присідом або спопелять на місці одним, але ж-ж-жахаючим поглядом! Але то вже ваша справа. Отже, хто у нас перший? Може, хтось із гномів?

— Щоб зелений крокодил, ділі-ділі, тебе за носа ухопив? — посміхнувся Гріфл. — Уже для нас ти там припас, ділі-діли, не банан та ананас! Звідки нам знати, хто в тебе там?

— Ох-ох-ох! — удавано заохкав Круть. — Гноми не гидливі, гноми у нас здогадливі: говори не говори — розуміють, що в хліві. Ага, отже, там хтось є. Але вже коли не гноми, то невже в нас не знайдеться хоробрий звір?! А то ви хвилину тому такий галас здійняли! Що ж тепер принишкли? Ну-ну, хто перший?

Та звірі неначе води в рот понабирали. Вони боязко поглядали один на одного і навіть потроху позадкувати, подалі від небезпечного хліва. Хвости вже не виляли, а багато які й зовсім підібгалися. Круть шкандибав від однієї зграйки до іншої та під’юджував сторопілих звірів.

— Ай-яй-яй, — мавпував він, — а я-то думав, тут повно охочих зустрітися з Ташланом віч-на-віч, але, здається, всі раптом передумали, га?

Тіріан відчув, що Джил намагається шепнути йому щось на вухо, тож нагнув голову нижче.

— Як ви думаєте, що там всередині? — почув він швидкий шепіт.

— Хто його знає? — невесело всміхнувся він. — Та от хоча б двійко остраханців з шаблями наголо обабіч від входу.

— А що коли там те саме страхітливе створіння, яке зустрілося нам у дорозі?

— Невже Таш?! — видихнув Тіріан. — Та нам того не дізнатися! Одначе, дитино моя, не печальмося. Зрештою, ми всі коли-небудь постанемо перед очі Аслана, істинного Аслана.

І тут сталося дещо дивовижне. Рудий кіт, чи попросту Рудий, раптом виступив уперед і, анітрохи не вагаючись, заявив:

— Коли сміливих немає, то, з вашого дозволу, піду я.

Усі зойкнули і вирячилися на нього.

— Овва, яке крутійство, сір! — шепнув Поґін королю. — Ось вам свідчення того, що кіт не останній писок у змові, якщо не перший. Що б там, у хліву, не ховалося, а коту боятися нема чого, не будь я Поґін! Вийде Рудий як ні в чому не бувало, а потім оголосить, що бачив чудо!

Не встиг Тіріан відгукнутися, як Круть уже викликав кота з натовпу.

— Ого-го! Ось він, кіт-воркіт, без капелюха і чобіт, тільки хвіст трубою! Слава герою! Готовий зустріти небезпеку лицем у лице! Що ж, ласкаво прошу! Та перед тим, як відчинити двері, нагадаю: якщо комусь накрутять раптом хвіст чи вуса обскубуть, я тут не при чому — я всіх попереджав.

Кіт і вусом не повів, і жодна шерстинка не здригнулася на його гладкій та лискучій шерсті. Хвіст задерся ще вище, і він гордовито пройшов, м’яко ступаючи лапками, повз багаття. Кіт пропарадував так близько від Тіріана, який притиснувся до дальньої стіни хліва, що, не будь він так зайнятий собою, очі їхні неминуче ззирнулися б, тим більше що зелені котячі дивилися не кліпаючи.

— І в вус не дує, і оком не моргне, знає, що нічого йому не буде, — зауважив з цього приводу Юстас.

Круть, так само підхихикуючи та роблячи різні мерзенні морди, дошкандибав до кота, переможно підняв лапку і відсунув засув. Двері прочинилися. Тіріану здалося, що, входячи в темний дверний отвір, Кіт навіть муркоче щось своє, котяче.

— Ай-ай-уа-йі-і! — раптово розірвало тишу найстрашніше котяче нявкання з усіх, яке коли-небудь чули на цій землі. Якщо вас коли-небудь глупої ночі будила котяча колотнеча або, що одне й те саме, їхні опівнічні романси, то ви зможете зрозуміти, чому від цих звуків усіх так і підкинуло на місці. Далі було гірше. Круть полетів шкереберть, бо його збило з ніг щось руде, що, не розбираючи дороги, мчало просто на натовп. Не будь відомо, що це кіт, то його можна було б прийняти за руду блискавку, запущену з хліва у натовп. Умить він пролетів через галяву, а далі всі кинулися врозтіч. Кому приємно водитися з котами, які ведуть себе подібним чином? А кіт сторчголов злетів на дерево, крутнувся навкруг стовбура, неначебто хотів зловити сам себе за хвіст, і повис униз головою. Вигляд його вселяв побоювання: хвіст розпушився до розмірів решти тіла, очі, ніби два тареля, палали зеленим полум’ям, а шерсть — до останньої ворсинки! — стояла дибки.

— Дав би бороду на відсіч, — прошепотів Поґін, — аби знати напевне, це він так з умислом чи все-таки з переляку!

— Тихіше, друже, — прошепотів у відповідь Тіріан, бо саме цієї миті, схоже, стали перешіптуватися і Круть з начальником гвардії, і було б не зайве дізнатися про що. Почути, однак, нічого не вдалося, окрім нової скарги Крутя:

— І все те на мою голову! На мою голову.

Та, судячи з вигляду змовників, така поведінка кота їх ошелешила не менше, аніж самого Тіріана.

— Гей, Рудий! — нарешті гуконув кота капітан. — Годі скиглити, нумо краще викладай, що ти там побачив!

— Ай-ай-уа-у-я! — загорлав кіт.

— Чуєш, ти, — спробував присоромити його капітан. — Ти ж, як-не- як, розумний звір. Можеш розмовляти. Тож годі вити. Ану, розказуй.

Та відповіді не було. І тут Тіріан (та й усі інші теж) раптом із жахом відчув, що насправді Кіт справді намагається щось сказати, та замість мови з рота (вірніше, вже із пащі) ллються крики, що ви і так могли наслухатися від будь-якого пересічного сердитого кота на ім’я, скажімо, Том чи Васька де-небудь на задвірках звичайної садиби. І чим довше тривала ця катавасія, тим менше кіт нагадував розумного звіра, що може розмовляти. І тут уже не витримали інші: схлипи і повискування долинули з усіх боків.

— Погляньте-но на бідолашну тварину! — пролунав голос ведмедя. — Вона не може сказати й слова! У неї відняло мову! Вона знову перетворилася на безсловесну твар. Гляньте-но на його писок…

Усі глянули — й обімліли, бо так воно й було. І тоді несказанний жах охопив звірів Нарнії, бо кожен згадав, як його ще в часи жовторотого пташенятства чи цуценятства вчили, що коли Аслан ще на зорі часів дав звірам Нарнії мову, то наказав їм: будьте добрими один до одного; інакше оніміють вони і стануть безсловесні, як ті тварини, що населяють інші країни.

— І нині це стається з нами! — пролунав загальний стогін.

— Помилуй! Помилуй! — почулися голоси. — Пожалій нас, о милостивий пане наш