Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

І він звернувся до Панаса:

— Ану, діду, стьобайте вороних!

Йому стало рівно в душі: тихий спокій, такий, як осінній соняшний день на старечу голову, охопив усю його істоту.

Але несподівано втрутилася Катерина.

Чого їй?

І Радивон розгнівався.

Ти… шлюха! Не місце тобі поруч Олени. Тебе нема вже в моїм серці… і не буде!

І хоч скільки там лишилося, щоб дістатися сім’ї, — може, п’ятнадцять, двадцять хвилин, — але цього вистачило, щоб звільнити Радивона від давньої муки.

Он що воно — інстинкт! Скільки часу витратив він, щоб відшукати шлях із тої плутанини, якої неймовірної логіки треба було, щоб підперти його твердження, і лише тепер із глибини його єства прийшла відповідь. Вона раптова, нічим не підготовлена, але безсумнівна, незаперечлива (ах, як він занудився по сім’ї!).

Дурень, про що ти думав?.. Олена, звичайно ж Олена!..

І він удруге звернувся до Панаса:

— Діду, поговоріть-но з вороними… Мені кортить синів уздріти!..

Які то бувають помилки! Помиляються філософ і філософія, помиляється здорова і хвора людина.

Помиляється, безперечно, і мій герой у своїх ухвалах, як помиляюся і я, що взяв на себе обов’язок у деяких випадках робити висновки з його думок і стежити за його мораллю.

І гармонію вигадали химерники! Скрізь повно суперечностей. Філософія суперечить філософовій нужденній природі, аскетизм — розбещеності, плід — смерті, ранок — вечорові.

Цілий день Радивон не міг наговоритися з Оленою, цілий день дихав лише повітрям своєї сім’ї, цілував чуби своїх хлопців, а ввечері потягло в театр — пішов шукати Катерини.

Як це сталося?

Він приїхав додому… ускочив у хату і ледве не подушив своїх синів… Потім привітався з Оленою… Вона про все забула, забула навіть, який то був день, і лише плакала з радості, що тисне чоловікові руку.

Велика радість знову дістатися до рідних!

Хоч розлука була і не дуже довга, та кріпка любов не терпить, коли в неї крадуть навіть хвилини. При нагоді вона подвоює, потроює свою виразність, компенсуючи тим безповоротно викреслене минуле.

До самого вечора Радивон і Олена пестили один одного — словами, рухами та дрібними запобігливими послугами. У радощах вони забули свій вік, помолодшали.

Але потім, увечері, він одірвався від неї, і йому запеклася думка про Катерину.

Відкіля вона, несподівана?..

Та однаково ж змагатися з нею — безнадійно! Він скорився їй і — хай сором укриє його щоки! — знову збрехав і пішов у театр.

Був перший антракт. Щойно засвітили електрику в партері; і публіка ще не встигла влаштувати у фойє гамірної вулиці. Де-не-де з дверей вривалися тільки окремі пари, несучи з собою поодиноку крикливість, інтимні зойки.

Радивон шукав Катерину.

Він довідався, що у виставі вона не брала участі; чи була ж хоч у театрі — про це ніхто не знав.

Він кинув погляд через усе фойє і намірився повернутись назад, коли несподівано його покликали.

То був товариш із комунгоспу.

— Здоров, Радивоне. Чи не від кохання синці під очима?..

Щоправда, зустріч — неприємна, прикра! По-перше, товариш із комунгоспу любив довго говорити, і він безперечно затримає Радивона, по-друге, він підійшов із такою упередженою темою, що слід би від нього втекти.

Та позбутися його вже не було змоги. Треба було раніше не так пильно оглядати фойє і заздалегідь збочити йому з дороги.

Він узяв Радивона під руку.

— Про тебе говорять, що ти сумлінно і чесно щовечора одвідуєш оперетову актрису.

Той зашарівся. Хоч товариш із комунгоспу й говорив ніби жартуючи, як близький товариш, та все ж це вразило Радивона. Чого йому? Завжди з розмовою чи дотепами, як татарин у гості. Є ж така манера в людей: без попереднього катування, без сварки, без злого блиску в очах, а невинно, мовби рука до носа піднеслася і — трах обухом у тім'я!

Він сказав стримано:

— Тобі ж що до того?