Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

У день, коли Цимісхій мав повертатись на чолі своїх легіонів, за мурами Константинополя біля Влахерну зібралася сила людей. На березі, звідки по човнах настелений був міст через Золотий Ріг, стояли василіса Феодора, патріарх з духівництвом, єпарх города, патрикії, члени сенату, синкліту, димоти й динархи. Тут же були два хори – з Софії й Святих апостолів. Усіх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стіни й дерева, ще багато товпились на лодіях, якими забитий був весь Золотий Ріг.

І от, нарешті, на галатському березі, підіймаючи стовпи жовтої куряви, з’явились вершники. Усі заволали, закричали:

– Імператор! Імператор!

Але імператор ще був далеко. По мосту проїхало кількасот закованих у броню безсмертних, ще кількасот і знову кількасот. Деякий час після цього там було порожньо. А вже потім в оточенні проедра Василя, імператора Костянтина, Варда Скліра, патрикія Петра і ще багатьох полководців з’явився на білому баскому коні сам Іоанн Цимісхій.

Імператор почував себе чудово, бо після багатьох безсонних ночей добре виспався в літньому палаці на Галаті. Уранці він добре поснідав і випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув співи хорів, і від всього цього в нього паморочилось у голові.

– Многі літа тобі, божественний Іоанне! – починали димоти.

– Многі літа, многі літа, многі літа! – підхоплювали хори.

– Многі літа Іоанну з августами! – вели далі димоти.

– Многі, многі, многі літа! – ще дужче славословили хори.

Під величний спів цих хорів патріарх подав імператору дорогоцінний скіпетр і золотий вінець, а димоти послужливо підставляли Іоанну спини, коли він сходив з коня.

Тут, на березі Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвіркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвітами колісниця, і димоти прокладали в натовпі шлях, щоб імператор міг до неї доступитись.

Однак Іоанн Цимісхій не сів у колісницю, в якій його не могли бачити. Він велів поставити на колісницю дорогоцінну ікону божої матері, вивезену з Преслави, і корони болгарських кесарів. Сам же, одягнувши золотий вінець і взявши в ліву руку скіпетр, скочив на коня, – о, в Константинополі всі знали, а тепер і пересвідчились, який спритний наїзник імператор!

Так він і в’їхав до города – з вінцем на голові, з скіпетром у руці, з червоною багряницею на плечах.

Того ж дня надвечір імператор зробив вихід у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першого після війни виходу. Папія з своїми дієтаріями кілька ночей до цього не спали – мили мармурові підлоги, натирали до блиску світильники й панікадила, розвішували по стінах знамена й коштовні тканини, оздоблювали все квітами.

Кожен із сановників мріяв попасти на цей вихід, але імператор велів, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Німецької імперії, посла з Венеції, усіх знатних чужоземців, полководців, і багатьом з сановників довелось навпочіпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким – сидіти за зачиненими дверима в Орології – сінях перед палатою.

У славі й пишноті увійшов імператор до Золотої палати, сів на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. І тоді до палати ввели кесаря Болгарії Бориса.

До нього одразу ж прикипіли тисячі очей. Тільки тепер зрозумів кесар, чому, залишаючи Преславу, імператор велів йому їхати слідом за ним, чому його везли в закритому візку, чому зараз примусили ждати так довго в Орології на сміх і глузування всім сановникам.

Але в боягуза-кесаря ще лишилась крихта надії, і по знаку логофета він рушив вперед, попрямував до імператорського трону. Це була страшна хвилина – іти і відчувати, що за кожним твоїм кроком стежить імператор, посли, знатні чужоземці, тисячі очей. Кесар Борис боявся, що впаде. І він, мабуть, справді впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на коліна перед троном імператора.

– Чому ти одягнув на себе багряницю й червоні черевики? – пролунав тоді голос імператора ромеїв.

«Кінець!» – подумав кесар Борис, встаючи на ноги.

І це справді був кінець: кілька дієтаріїв підскочили до нього й зірвали багряницю, ще кілька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарії стояв серед Золотої палати. А втім, він вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палаті.

І тоді Борис згадав про бога, – адже якщо імператор Цимісхій зірвав багряницю з нього – кесаря, то в Болгарії лишається ще патріарх, який не підвладний ні імператору ромеїв, ані константинопольському патріарху і який зможе захистити його.

– Я звертаюсь до бога, – заволав розвінчаний кесар, – я кличу на поміч собі церкву і патріарха болгар!

Стиснувши уста, імператор Цимісхій довго дивився на Бориса холодними очима, а потім процідив:

– Да буде тобі відомо, що болгарський патріарх також не існує, – є лише константинопольський патріарх, якому віднині підлягає й болгарська паства.