Іван Іванович Білик - Яр

У мене аж мороз пішов поза шкурою. Я так старанно підкладав паливо, що посеред нашої печери утворилася добра купа жару, на ньому можна було засмажити барана. Я підвівся й хотів був уже вийти по новий хмиз, бо запаси справді кінчилися, та Яким почув моє шамотання й сказав:

— Побудь зі мною...

Я слухняно сів, розморений теплом, безсонням і голодом, і повіки мої почали знову стулятися, мов змащені тягучим клеєм. Тоді Яким сказав інше:

— Ти не міг би дати мені руку?.. Ніколи не думав, що це так страшно... І ніколи не думав, що я такий боягуз...

Після цього мені вже зовсім перехотілося спати, я простяг руку, тоді збагнув, що Яким нічого не бачить, поклав свою руку на його благально випростану долоню, і він стиснув пальці. Потім заплющив очі й почав стогнати, але пальців не розтискав. Я спробував вивільнити руку, бо знав, що коли людина помирає, то її суглоби замикаються. Знав це і боявся — мене посів містичний жах. Але Яким був живий, і ще страшнішим здавалось образити його такою ницою дією. Я увесь настовбурчився й притих. І тоді мені вдруге за ці дні стало соромно. Людина прощається з життям. Поки була здорова, вона не вірила ні в Бога, ні в потойбічне життя. У наш час кожна освічена здорова людина сповідує матеріалізм, як його сповідували ще Геракліт і Демокріт. Та ось озивається поклик рушати в дорогу до інших світів — і навіть найвульгарнішого марксиста полишає дотеперішня впевненість. А то й просто розбирає страх. Це в людині закладалося сотні тисяч років і ввійшло в гени.

Я був певен, що хоч Яким стогне й скрегоче зубами, але він при пам'яті й усе чує та відчуває. Я зусиллям волі примусив себе заспокоїтись. Якби не існувало поняття гідності, людина не була б людиною; цю істину я збагнув для себе того дня, коли помирав мій найкращий товариш.

Перед самим кінцем він розплющив очі й здивовано сягнув ними по закіптюженій стелі печери, тоді спробував знову їх заплющити, кілька разів стуляв повіки, та марно. Я тільки потім збагнув, що Якима впекли сльози й він хотів дати їм вільно збігти на неголені щоки, але не мав сили вже й на таке. Він тільки стиснув мою руку пальцями з помороженими репаними пучками, а потім неквапом розтиснув. Може, то був мимовільний спазм уже мертвого м'язу, але я відчув глибоку вдячність. Мені й досі здається, що Яким здогадався про ті мої забобонні страхи й постарався не завдати мені прикрощів бодай у цю мить. Можливо, він уже встиг осягнути таємницю великої дороги, якої сам так був злякався.

Я закрив йому напівзаплющені очі й вийшов із печери, з подивом усвідомлюючи, що мені не буде страшно повернутися назад. Я відчув цілком життєве й прозаїчне бажання зігрітися, бо вогонь у печері давно погас і я трясся чи то від холоду, чи від нервового перенапруження. Наламавши покарлюченого хмизу північної березки, я повернувся до печери і спробував знайти в попелі бодай кілька живих жаринок, але не знайшов. А кресало та трут були в бічній кишені Якима, бо всі дні в цій печері я так старанно доглядав за вогнем, що жодного разу не довелося вдаватись до кресала. Я глянув на заросле сивою порістю обличчя товариша. Воно ще не було схоже на мертве й не викликало спротиву. Я розстебнув два ґудзики Якимового бушлата й дістав капшучок з кресалом. А видобувши вогню, сховав усе до своєї кишені. Щось мене бентежило, та я довго не міг збагнути, що саме. Тоді знову видобув капшучок із трутом і кресалом. Коли я перед цим діставав пучку труту, в торбинці зашарудів папірець. Тепер я глянув на нього й збагнув, що мене бентежило. Я її впізнав би навіть навпомацки: то була фальшива довідка, яка свідчила, нібито її пред'явника, Якима Єлисейовича Литовченка, після відбуття покарання звільнено з табору Верхньо-Колимський.

У тому була якась похмура іронія — і разом з тим несподіваний зміст. Яким уже справді звільнився з усіх кайданів, які на нього поначіплювало було несправедливе антилюдяне суспільство. Тепер він заспокоївся й лише чекав останньої шани з боку живих. Коли ж Яким випоров цю довідку, подумав я, адже мені було добре відомо, що він її зашивав у свою шапку.

У очах мені защеміло, і я з глибокою вдячністю глянув на впокорене обличчя друга. Це могло статися тільки після поранення, коли він збагнув, що жити йому лишилося лічені дні. Він знав: я неодмінно полізу в торбинку з кресалом і трутом, отже, побачу й довідку.

Мені стало невимовно сумно. Ось як розпорядилася доля. Ми думали, утікаючи з концтабору, що довідка в незнаний спосіб може прислужитися всім трьом, а вона дісталась мені і я не вірив, що зможу з неї скористатися.

Умощуючи довідку на самому денці торбинки, я виявив там ще дещо: три завбільшки як півгорошини брудні камінчики. Я пошкріб їх нігтем. Це, напевно, були алмази. Яким сподівався, що вони допоможуть нам у смертельно небезпечній дорозі. Йому вони не допомогли. Мені також навряд чи принесуть користь, швидше лихо.

Я вирішив покласти їх на груди Якимові, та в цей час ізнадвору почувся собачий гавкіт. Я вкинув камінчики назад у калитку й виглянув з печери. Собака перестав гавкати й запитливо глянув назад. За ним ішли двоє: вже знайомий мені тубілець і чоловік із чорною борідкою та вогнисто-рудими вусами. Він мав у руці мисливську тристволу рушницю, а вдягнений був так само, як і мій давніший знайомець, у все шкіряне.

— Вася мне сказал, что ваш друг тяжело болен, — озвався він до мене, киваючи на тубільця. — У меня, конечно, нет никаких медикаментов, но я по образованию врач и могу быть хоть чем-то полезен. Иван Маркович Вакуленко.

Він простяг мені руку, а названий Васею широко заусміхався. Дивлячись на дружню зустріч людей, пес також позирав на всіх і по-собачому щиро всміхався.

Я сказав, що допомога трохи запізнилась. Іван Маркович увійшов до