Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

виглядає за нею на вулицю, мов проводжаючи її, і не має жодного бажання повертатись у похмурий будинок, замикати його пустку на важкі замки і втікати до ліжка. Але вона робить усе це і ранком приносить в один із тих темних покоїв дещо, що їй нараяли приготувати, а тоді знову повертається до себе й знову заходить туди лише назавтра, о тій самій годині. У тих покоях є дзвінки, та вони ніколи не дзвонять і, дарма що деколи вона чує, як там туди-сюди гупають кроки, з кімнати ніхто не виходить.

Наступного дня міс Токс приходить завчасу. Тепер вона має роботу: готувати різні лагоминки,- чи те, що здається їй лагоминками,- які найближчого ранку будуть доставлені у ті покої. Робота ця настільки подобається міс Токс, що вона починає робити її регулярно і щодня приносить у маленькому кошику розмаїті присмаки, повизбирувані із скромних засіків покійного власника напудреної голови та свинячого хвостика. Вона приносить також, собі на обід, загорнені в папір для папільйоток кусені холодного м’яса, баранячі лизні, половинки птиці і, ділячись цими їствами з Поллі, проводить більшу частину дня у домі-руїні, звідки повтікали щурі, ховаючись при найменшому шарудінні, скрадаючись при вході і виході, наче злочинець, вона бажає тільки одного: залишитися вірною своєму поваленому кумирові без відома його самого, без відома всіх на світі, опріч Поллі, бідної, простої жінки.

Майорові це відомо. Користі з того нікому нема, зате майорові веселіше. Стібаний цікавістю майор доручив був тубільцеві підглядати, що там робиться з Домбі. Тубілець доповів йому про вірність міс Токс, і майор ледве на смерть не вдушився від сміху. Відтоді він посинів іще більше і, вибалушуючи свої рачачі очі, постійно хрипить сам до себе: «Хай йому біс, сер! Та жінка - вроджена ідіотка».

А той збанкрутілий чоловік? Що ж він поробляє в самотині?

«Нехай він згадає про це, у цій-таки кімнаті, через багато років!» І він згадав. Спогад цей ліг на душу важким каменем - важчим, ніж усі інші.

«Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі,- хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!»

Він це згадав. Думав про це тужної ночі, думав гіркого дня, в осоружний час світання, в примарні, сповнені спогадів сутінки. Він згадав це. Згадав у безнадії, в жалю, в розпачі, в каятті! «Тату, тату! скажіть же мені хоч слово, любий тату!» Він знову чув ці слова й бачив обличчя. Він бачив, як воно заховалося в тремтячі руки, і чув протяглий зойк, що вихопився з грудей.

Він упав, і йому вже ніколи не встати. За ніччю його життєвого краху вже не наступить сонячне завтра, пляму його родинної ганьби вже не змити нічим; ніщо, хвала богу, вже не верне його померлу дитину до життя. Але те, що він міг би в минулому зробити зовсім інакшим,- що й саме минуле зробило б зовсім інакшим,- те, що було чином його власних рук, і що він міг би так легко обернути в благодать, а так вперто, роками, обертав у прокляття,- болем пекло йому душу.

О, він пригадав! Дощ, що порошив по покрівлі, вітер, що жалібно скиглив надворі тої ночі,- навіщували це своїми сумними співами. Тепер він знав, що він зробив. Тепер він знав, яке лихо прикликав на свою голову, що зігнуло її нижче, ніж найважчий удар долі. Тепер він знав, що значить бути відштовхнутим і самотнім,- тепер, коли весь цвіт любові, спалений ним у безневинному серці його дочки, холодним попелом осипався на нього.

Він згадував її - якою вона була того дня, коли він з дружиною повернувся з їхньої подорожі. Згадував, якою була вона під час усіх подій, що відбувалися в покинутім тепер будинку. Він думав, що з усього його оточення вона, лише вона не мінялася. Хлопчик його перемінився у прах, горда дружина - в розпусницю, облесник друг - у ницого негідника, статки його розвіялись, навіть стіни, в яких знайшов притулок, глипали на нього чужими очима, і тільки вона завжди дивилась на нього тим самим лагідним поглядом. Так, завжди,- і до кінця, до останньої хвилини вона ніколи не мінялась до нього, як і він - до неї. І він її втратив.

В міру того як усі вони, один за одним, відсувалися в туман - його син і надія, його дружина, його друг, його багатство,- ох, як виразно стала проступати з того туману вона, у її правдивій суті! О, куди краще було б, якби він кохав її, як кохав колись свого хлопця, і втратив її, як його, поклавши обох у завчасну могилу!

Гордий - він-бо все ще був гордий - він легко пережив зрадливість світу. Світ відкинувся - і він його відкинув. Хоч яким бачилось йому обличчя того світу - байдужим, а чи повним жалю,- він однаково його уникав. Такого чи інакшого, його слід було уникати однаково. Йому не потрібний був жоден товариш у нещасті, крім одного - тієї, яку прогнав. Він не уявляв собі, що сказав би їй або якої розради чекав би від неї. Але добре знав, що вона не зрадила б, якби він дозволив їй бути поруч. Добре знав, що тепер вона любила б його ще сильніше,- був цього певен, як і того, що там, нагорі над ним - небо, і сидів самотній, думаючи про це, година за годиною. День за днем твердили йому це, ніч за ніччю - підтверджували.

А початок цьому, безперечно (який би повільний той початок не був), поклав лист її молодого чоловіка і певність, що вона втрачена назавжди. І все ж - чи то він такий гордий був у своєму падінні, чи то мав її за щось, що могло б належати йому, але пропало без вороття - все ж, коли б він зачув її голос в сусідній кімнаті, він би не вийшов до неї. Коли б він зустрів її на вулиці, і вона лиш глянула б тим своїм поглядом - він пройшов би мимо з тим самим холодним, непримиренним обличчям і не зм’як би й на йоту, не озвався б до неї, хоч би зразу по тому серце йому розірватися мало. Та хоч як сердився він, хоч як лютував спершу і на