Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

style="">Склепавши докупи цей нерозривний ланцюг міркувань, місіс Чік хвилину мовчить, милуючись ним.

- До того ж,- з переконливим виглядом додає розсудлива дама,- чи ж бачено таку впертість - сидіти отут затворником під час усіх цих страшних неприємностей? Ніби йому нема куди податися. Звичайно ж, він міг прийти до нас. Гадаю, він знає, що то його рідний дім? Містер Чік геть надокучив мені з цим, а я ж сама, власними вустами, казала: «Ти ж не думаєш, Полю, що коли твої справи дійшли до такого, то ти став менше свій для таких близьких родичів, як ми? Ти ж не думаєш, що ми такі, як всі решта в світі?» Але ні! Він сидів і сидить тут. А коли будинок винаймуть? Що він тоді робитиме? Він же не зможе тут лишатися. А якщо захоче лишитися, почнуться позови до суду, виселення та все таке інше, і він буде змушений виїхати. Чому ж тоді не виїхати відразу. От я й знов повертаю до того, з чого почала, і питаю - чим же це все скінчиться?

- Чим воно скінчиться для мене, я знаю,- відповідає місіс Піпчін,- і мені цього досить. Я звідси забираюся в один мент.

- В один що, місіс Піпчін? - перепитує місіс Чік.

- Мент! - відрубує місіс Піпчін.

- А! Ну що ж? Не можу вам за це дорікати, місіс Піпчін,- щиросердо зізнається місіс Чік.

- А мені однаковісінько, якби й могли,- відказує сардонічна Піпчін.- Я в будь-якому разі від’їжджаю. Не можу я тут бути. Я помру за тиждень. Вчора мені довелося самій собі смажити товченика, а я до цього не звикла. Моє здоров’я не витримає. До того ж у Брайтоні, коли я сюди їхала, в мене були дуже хороші зв’язки - одна лиш маленька Панкі давала добрих вісімдесят фунтів щорік - і я не можу ними понехтувати. Я написала своїй небозі, і вона вже чекає мене з дня на день.

- А моєму братові ви сказали? - питається місіс Чік.

- Легко говориться - «сказала»! - відповідає місіс Піпчін.- Але як воно зробиться! Я викричала йому вчора через двері, що користі з мене тут ніякої і що краще я пошлю по місіс Річардс. Він щось пробурчав, ніби згоден, і я послала по неї. А так - пробурчав! Був би це містер Піпчін, побурчав би він у мене! Ні! Мені вже ввірвався терпець.

Тут ця зразкова жінка, що почерпнула стільки сили духу й чеснот з глибин Перуанських копалень, підводиться зі своєї вистеленої подушками власності й відпроваджує місіс Чік до дверей. Місіс Чік, до останньої хвилини оплакуючи чудну вдачу свого брата, виходить безгучно, поринувши у власні мудрі та тверезі мізкування.

Смерком, вільний од служби, приїздить містер Тудл, разом з Поллі та скринею, і залишає їх, разом з лунким поцілунком, у холі порожнього будинку, спустошений вигляд якого вельми засмучує містера Тудла.

- Знаєш що, Поллі, душко,- скаже містер Тудл.- Тепер, коли я машиніст і гараздую, я нізащо не дозволив би, щоб ти ниділа тут, якби не старі добрі стосунки. Добрих стосунків, Поллі, забувати не можна. А поза тим, твоє личко для тих, хто в біді - чистий бальзам. Дай-но, я ще раз його поцілую, душко. Я знаю, ти просто хочеш зробити добре діло, і, по-моєму, зробити його треба і слід. На добраніч, Поллі!

Тим часом місіс Піпчін сновигає чорною тінню у своїх чорних шовкових спідницях, чорному чепчику і шалі. Її особиста власність уже спакована, а її фотель (колись улюблений фотель містера Домбі, а тепер куплений за безцінь на аукціоні) стоїть наготові коло парадних дверей. Вона чекає тільки на однокінний фургон, що їде вночі до Брайтона на чиєсь приватне замовлення і має, як домовились, заїхати за нею.

Ось і фургон. Спершу в нього заносять і укладають манатки місіс Піпчін, потім у нього заносять фотель місіс Піпчін і ставлять його у куточку між кількох оберемків сіна, бо ця мила жінка має намір відбути дану подорож у фотелі. Далі туди ж заносять і саму місіс Піпчін, і вона твердо займає своє місце. Її жорстке сіре око поблискує гадючою радістю, немов у передчутті грінок з маслом, гарячих товчеників, терзань і утисків юних вихованців, сікання до бідолашної Бері та інших насолод, доступних у замку Яги. Місіс Піпчін замалим не регоче, коли фургон рушає, розправляє свої чорні спідниці та вмощується зручніше між подушок свого фотеля.

Будинок став такою руїною, що всі щурі з нього повтікали і не лишилося й жодного.

Одна Поллі, справді одна в безлюдному домі,- бо то ж не товариство в зачинених кімнатах, де прихилив голову донедавній господар,- але одна вона недовго. Заходить ніч. Поллі сидить за роботою в колишній кімнаті економки, намагаючись не думати, який самотній цей дім і як він таким став, коли лунає стукіт в парадні двері - лунає, як може лунати будь-який стукіт у такому порожньому будинку. Одчинивши двері, Поллі іде назад крізь лункий хол, а поруч неї - жіноча постать у чорному тісному капелюшку. Це міс Токс, і очі в міс Токс червоні.

- Ох, Поллі,- каже міс Токс,- я тільки-но заходила до вас позайматися з дітьми, прочитала вашу записку і, щойно отямилась трохи, побігла сюди. Тут нікого немає крім вас?

- Ані живої душі,- каже Поллі.

- Ви його бачили? - шепоче міс Токс.

- Бог з вами,- відказує Поллі.- Його вже віддавна ніхто не бачив. Кажуть, він взагалі з кімнати не виходить.

- А не кажуть, чи він хворий? - питається міс Токс.

- Ні, мадам, наскільки я знаю. Хіба що душею,- каже Поллі.- Йому, певне, там дуже погано, бідолашному.

Міс Токс співчуває так сильно, що ледве може говорити. Вона вже не першої молодості, але роки та незаміжжя не очерствили її. Серце її дуже ніжне, співчуття - дуже щире, поклоніння - правдиве. Під медальйоном - тим підозрілим самородком - вона ховає достоїнства вищі, ніж ті, які є у сили не таких химерних людей,- сонце вставатиме і сідатиме, скошені серпом Великої Жниці, підуть у непам’ять щонайпоказніші і щонайпримітніші, а її достоїнства шануватимуть і далі.

Минає доволі часу, перш ніж міс Токс одходить, а Поллі, лишивши свічку на голих сходах,