Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Але він же якось пройшов? – підійшов шеф. Перемазаний мокрою землею, у перекошеному і перекрученому одязі, він був комічний у своїх войовничих потугах. – Стріляй туди, – скомандував він Сергію. Усі разом стріляйте – хтось та влучить, раз він там.

Хлопець тільки хмикнув. У цьому був певний резон, але заснований лише на випадковості. Але з іншого боку – маяк же якось туди потрапив? Не перестрибнув же. Обійшов чаклун болото, значить, якось і сидить, думає, що в безпеці. Охоронець дістав пістолет і вистрілив навмання, туди, де, на його думку, могла сховатися людина. У вологому повітрі постріл пролунав не дуже голосно, було схоже на зламану гілку.

– Давайте всі разом, щоб кучно. Станьте в ряд, може справді хтось попаде – сказав він хлопцям.

– Попаде... – почувся ззаду якийсь неприродний голос, навіть саме слово прозвучало неприродно.

Усі разом обернулися – у променях чотирьох ліхтариків стояла істота, схожа на обрубок деревного стовбура. Батоги гілок косо звисали до землі й тягнулися далі. У принципі було не так уже й темно, ліхтарики часто тільки забивали зір, більше заважаючи – зірки і місяць створювали непогану чорно-білу картинку. Сніг неабияк вибілив місцевість і цілком можна було розрізняти що і де. Те, що воно живе і саме воно з ними говорило, не було сумнівів – під кущистими горбами світилися дві червоні крапки. Світло це було не добрим. А головне – істота рухалася. Рухалася до них.

– Це що ще за хрінь? – здивувався Сергій.

– Та яка нахрен різниця? Нам не потрібні свідки, – шеф витягнув руку, пролунав постріл.

– Хрінь, – знову сказала істота, видно було, що куля поцілила – відлетів білий шматок чогось, але вона навіть не сіпнулася, не видала ні звуку.

Промайнула гнучка гілка і хльосткий звук удару розірвав повітря. “Як бичем” – промайнула думка в Сергія. Кисть руки шефа разом із пістолетом відлетіла в болото, з обрубка потоком хлинула кров. Тут вже стріляти почали всі. Бій штука коротка, чи багато треба часу, щоб висадити вісім патронів? Попадання були очевидні, але істота продовжувала рухатися, нічого не помічаючи. Поступово стрілянина стихла. На подив Сергія, генеральний сидів під деревом і брючним ременем намагався перетягнути куксу. Час від часу він озирався, обличчя його було спотворене, очі абсолютно дикими. Метушіння променів від ліхтарів робило всю картину взагалі сюрреалістичною. Потрапляючи на обличчя людей, вони робили їх перекошеними і ще більш жахливими, ніж могли б бути, враховуючи ситуацію. Тіні від усіх і всього стрибали в різні боки.

– Хрінь, – знову сказала істота, але не рухалася. Знову за їхніми спинами пролунали хлюпаючі звуки. І знову всі обернулися на звук. З болотяної рідини вибиралася скорчена фігура. Істота була настільки не схожою ні на що бачене раніше, що ніхто не взявся б її описати. І тільки Макс, якби побачив її, зі здивуванням упізнав би вдягнені на ній хустку й кофту бабці, тієї самої подружки шкодливого діда. Пересуваючись як павук, вигинаючи людські руки й ноги у зворотний бік, істота, спираючись на купини, швидко добігла до місця, куди впав обрубок тіла, занурилась у рідину й виринула вже зі здобиччю в зубах. – “Фр-рр фф!!! ...ясо!!! Маооо!!!” – пробуркотіла вона і, безперервно жуючи, рушила далі, боком оминаючи людей, до місця, де сидів геть охрінілий від болю і страху шеф.

Новий звук – стогін повний болю, пролунав зліва. Там стояв один із їхньої п’ятірки. Промені, що висвітлили його, висвітили дивну і жахливу картину – хлопець не рухався, дивився він кудись угору і дедалі сильніше намагався відкрити рот. Але замість звуку або крику з його рота виліз пагін дерева і почав стрімко рости. Нові пагони, прориваючи тіло й одяг, виривалися з нього і заплітали залишки тіла нещасного. При всьому цьому чоловік залишався живим. Він намагався кричати, очі, що вилізли з орбіт, оберталися в різні боки... пальці стискалися, намагаючись дотягнутися хоч до чогось. В одній його руці – а тепер це вже була довга гілка, що закінчувалася кистю людської руки, так і застряг пістолет. Коли ця хрінь повернулася, прибираючи з їхніх очей страшенну рвань із м’яса й гілок, на тих, хто залишився, уп’ялися дві вогненно-червоні крапки. З іншого боку їхньої групи пролунав такий самий стогін і зойк. Уже зрозумівши, що там відбувається, Сергій сіпнувся й усвідомив, що не може рушити з місця. Глянувши вниз, він побачив, що його ноги обплітає безліч коріння різної товщини, потім щось сильно вдарило його між ніг і він застогнав від болю... точнісінько так, як стогнали попередні. Останнє, що зафіксував його затьмарений погляд, це те, як негідник, що їх у це втягнув, навкарачки, спираючись на землю тільки однією рукою, відповзає вбік.

Стоячи за деревом, майже біля передньої машини, Макс роздумував, як би так спритніше вирубити охоронця. Той, очманілий від невідомості і страху, тикав пістолетом у кожну тінь. І не дарма. Між деревами щось швидко рухалося в їхній бік. За секунду Макс упізнав самого генерального “Фарми”. Той мчав, однією рукою притримуючи другу, і, на диво, ні за що не спіткнувся достатньо сильно, щоб упасти.

– Заводь!!! Заводь!!! Швидше!!! – закричав той, підбігши трохи ближче. Водила, трохи протверезівши при виді шефа, миттю стрибнув за кермо. Але Рискіну Віталію Миколайовичу, п’ятидесятидвох років, не судилося виїхати з цього лісу. Уже добігши до капота машини, здоровою рукою він обперся об нього, щоб обійти її, як щось свиснуло, у променях фар промайнула тінь, в лобове скло автомобіля щось ударило і застрягло в пробитому отворі. Віталій Миколайович, не зважаючи на неабияке пузо, всім тілом навалився на капот, кров потужним фонтаном хлюпнула, заливаючи все довкола. Водій зовсім уже божевільним поглядом дивився в очі Віталію Миколайовичу Рискіну, чия відрубана голова лежала поверх епплівського планшета, намертво прибита пристроєм, що застряг у склі. Приємний жіночий голос знущально вимовив – “Здрастуйте... Я – Аліса... Чим вам допомогти”? – Після цих слів, водій наче прокинувся – машина сильно заревіла, різко здала назад, вломившись у кущі, і, не розбираючи дороги, помчала, стрибаючи по вибоїнах.