Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Навіщось Макс спробував його переглянути іншим зором, але не побачив нічого зрозумілого. Мішанина червоних і зелених іскор у клубку темряви. Неприємно обпекло. Відвернувшись на кілька секунд, щоб відновити зір, він поморгав трохи, розслабляючи очі, а коли повернувся назад діда вже ніде не було.

– Хто б дивувався... але не я, – сказав він вголос у темряву. – Дякую, дідусю.

Прислухавшись до поради – а чи це була порада? – Макс рушив назад. Щоб дістатися до своєї машини, потрібно обійти того, хто залишився біля машин приїжджих. Їхні фари, як і раніше, яскраво висвітлювали порожнечу і ліс, працюючи маяком для тих, хто пішов. Погоня пройшла вже далеко повз нього, коли звідти, де вона приблизно перебувала, почулися вигуки і стрілянина. Часта, безладна. «Пістолетна» – машинально визначив Макс. Охоронець біля машин вимкнув музику в тачці й намагався ліхтариком освітити щось далі в лісі. Він забігав то з одного боку лінії освітленості фарами, то з іншого, дістав пістолет і сторожко водив ним з боку в бік. Тим часом стрілянина стихла, а крик наростав, переходячи в безперервний дикий вереск. «Дідько… що ж там у них відбувається? на частини рвуть, чи що?» – Максу і самому стало моторошно.

Сергій Снєгірьов, старший групи особистої безпеки генерального, розглядав карту місцевості в планшеті. Користі від цього було мало – зв’язок із супутником був не стійкий і дані оновлювалися ривками. Та й на карті толком нічого не було – лісовий масив і все. Точка входу в ліс і місця їхнього пересування визначалися записом координат трекера, і були хаотичними – зв’язок пропадав часто. Ось, тільки-но точка місця, де знаходився об’єкт, ще була за п’ятдесят метрів від них, а зараз вона вже перемістилася вправо і набагато далі. На крилах він там чи що? цей чаклун... У чаклунство Сергій не вірив. Хлопець зумів усіх якісно обдурити ось і все. Даремно шеф уповає на нього. Нічого з його синочком ніхто вже не зробить. Тільки аміназин, хіба що. – Снєгірьов усміхнувся. – Даремно тоді їх не пустили розібратися з тією дівкою. Може й історії цієї на складі не було б зовсім. Він би вже з нею поговорив... Що там складного? Трахнули б її всією групою, відразу стала б поступливою. І мамашу її... МаМарія теж цілком нічого, з першого погляду і не скажеш, що за тридцять вже. Хоча, зазвичай, у них так справи не робляться. У їхньому розпорядженні було достатньо засобів медикаментозного характеру для найвпертіших. Пів години і все – заспіває будь-яка пташка. Але так цікавіше. Дві баби відразу. Та й однаково потім… обох. До біса иаку роботу… Група відійшла від машин уже доволі далеко, хоча лісом, та ще й у темряві, рухатися й орієнтуватися було важко. Але не заблукають – позаду потужно світили фари, орієнтир був чудовий. Зараз виловимо цього чаклуна і назад. От, шкода тільки – взуття зіпсував... – він з огидою подивився на бруд під ногами – хто ж знав, що шеф їх за цим придурком до лісу пошле. Сергій глянув на всі боки – п’ять світних цяток переморгувалися трохи попереду, шеф трохи відстав, робить вигляд, що все контролює. Рейнджер хрінів. Віталія Миколайовича Рискіна не любив ніхто. Навіть його команда відморозків. Історія життя Снєгірьова була стандартною і простою – служив, буянив, робив що хотів, тримали скільки могли, закриваючи очі, і вигнали зрештою, щоб не посадити. І на тому спасибі. Одного разу Сергій зумів зробити Рискіну послугу, нічого не попросивши, той запам’ятав і взяв його до себе. Та й як би він не запам’ятав, якщо Сергій зняв його придурка з баби, коли та вже й не дихала? І не просто зняв, а вивіз із місця події, за хвилину до поліції. Щось йому підказало тоді, коли побачив у під’їзді мажористого вигляду хлопця, який смикається над жіночим тілом, що вигоди буде більше, якщо обійтися без поліції. Мажор був п’яний і не розумів узагалі нічого. Так воно потім далі і пішло. Один гадив – інший за ним прибирав. Рискін, який стрімко просувався службовими сходами, тягнув за собою і Снєгірьова, піднявши його з особистого охоронця до старшого своєї команди чистильників. І людей собі Снєгірьов підібрав для цього таких самих, як і сам – безпринципних, але професіоналів. Платив Рискін добре, але людиною був гівняною. Та будь він яким завгодно, Сергію було начхати. Але в команді треба працювати разом. А цього шеф і не вмів, і не хотів робити. Вічно кричав, чогось вимагав... падлючив як міг, відмовлявся від своїх слів, перекручував події на свою користь. Піди не знаю куди, зроби не знаю, що... я такого не говорив, ви все переплутали... Начальник, одним словом. Але, поки він меж не переходив, час від часу підвищував зарплату і давав премії, Сергій згоден був усе це терпіти. Ось і зараз – черговий раз си́ночка напаскудив, та так, що розгрести не виходило. І сам із котушок з’їхав при цьому. От затіяв Рискін-старший відловити якогось чела... чаклун, типу, той. Херня, загалом, повна. Але гроші платили і треба було робити. Тільки пахло це все так погано, що Снєгірьов мандражував. У різних халепах бував, але ось так, як зараз... Вік, напевно... втомився вже.

До початку боліт залишалося зовсім не багато – ґрунт під ногами ставав дедалі вологішим. Сильних морозів ще не було, воду не скував холод. Снігом припорошило і розтануло, хоча тут, у лісі, засніжених ділянок було багато. І їх теж треба було остерігатися – на вигляд земля, а на ділі багно, присипане сніжком. Ще багато було сушняка і топляка. Товсті стовбури дерев були слизькими від вогкості і ризик зламати ногу зростав з кожним метром. Люди зупинилися.

– Що там таке? – окликнув переднього Сергій.

– Так все, прийшли. Далі вода.

– Що за херня... – Сергій пройшов уперед, – за вказівником він десь перед нами за двадцять метрів... – але говорили йому правильно, під ногами вже була суцільна рідина, і йти далі в глиб не було жодної можливості.