Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Значить туди! – пузан махнув рукою в напрямку місця, де сидів Макс, – уперед!

– Віталію Миколайовичу, – ще один із тих, хто приїхав разом із ним, із сумнівом глянув на свої черевики, – може, дочекаємося сбшників? Ми не готові до біганини лісом. Та й мало нас, собак нема....

– Хрін там! – пузан вилаявся, – їм вірити не можна... СБшникам цим. Макаров зовсім від рук відбився. На кого він працює ми ще розберемося. І я цього козла їм не віддам. Якщо він до Макарова потрапить, то мені його не бачити. Хто мені сина вилікує тоді? Візьміть мені його. Дві штуки премії тому, хто його приведе. П’ять штук, п’ять!!! живцем візьміть тільки...

Ті, хто приїхав, переглянулися. Той, що був із планшетом, кивнув, усі знову завантажилися в машини і, ревучи моторами, поїхали стежкою в бік Максима. Проїхавши метрів п’ятдесят, машини знову стали – стежка закінчилася. Світло фар упиралося в стіну дерев.

– Ну і де він? – знову кричав пузан, – де машина? Куди вона могла подітися?

– Схоже він датчик знайшов, із собою його забрав. – мужик щось розглядав у планшеті, – нікуди йому тут іти. Там далі болото. Але другий датчик працює поруч із першим. Метрів сто до них.

– То чого ви чекаєте? – пузан лютував, – уперед!

П’ятеро хлопців пішли нечастим ланцюгом. Пузан пихтів метрів за десять від них позаду. Поруч із ним ішов старший команди з планшетом.

“Ага... біля транспорту залишили тільки одного. Молодці. Ну й добре. Зв’язку в цьому місці все одно толком немає, – Макс це точно знав, не раз сам шукав, коли тут їздив. – Що там у нього планшет показує – фіг його знає. Але поки що треба відійти глибше в ліс, до болота, нехай бачать, що мітка рухається, а там із крайнього і почнемо. Усе як завжди, – він розглядав просування “ворожих військ”, – той, хто нічого не вміє робити – командує або вчить. Командувати – це ж дуже легко. Особливо – коли ні за що не відповідаєш. Головне сказати все так, щоб потім можна було стверджувати, що остолопи просто нічого не зрозуміли. Усі мають бути лідерами... немає слова «НІ «, це ви просто недостатньо хочете... фефективні менеджери, блін... Куди ви претеся? Ідіоти. У темряві шукати хочете, за маяком? – йому-то темрява анітрохи не заважала. – Ну гаразд цей пузатий – повний придурок, але ви то що? Начебто з досвідом же люди мають вже бути”.

Макс ударом об гілку зламав перший маяк. І вже подумував, щоб і з другим зробити такого ж, коли ззаду почувся якийсь скиглення і тявкання. Обернувся. На стежці стояв лис. Такий собі рудий і хвостатий. Шубка вже була зимова, густа. Дивився на Макса з якимось запалом і насмішкою. За ним з-за товстого дуба вийшов знайомий дід. Цього разу був він одягнений трохи по-іншому. Шапка була вже зимового типу – вушанка, з одним відвернутим вухом. Через що він був дуже схожий на мужика з мультика про торішній сніг. Кожушок наопаш і валянки завершували вбрання. У руках все та ж сукувата палиця.

– Що, хлопче, все бігаєш? Чи вже добігався? – дідок похмуро дивився на Максима.

– Поки що ще ні. Швидше навпаки. Доброго вам вечора... – Макс уже не питав і не думав навіть хто це і звідки тут узявся. Усе було зрозуміло.

– Ну так, ну так... Доброго. Поки що – це точно. Час уже закінчується, а він усе бігає... Спати не дає. Давай сюди штуку цю... піде за ним твоя погоня, – дід указав на лиса. Тому видно набридло стояти і він сів, обгорнувши хвостом лапи.

– Лис? Відведе? – перепитав Макс, не зовсім зрозумівши, про що йому говорить дід.

– Лис, лис... не я ж... – давай штуку, кажу, – сьогодні дідусь був якось особливо непривітний і не балакучий.

Макс передав шпильку з маяком. Дідок покопався у своїй торбинці, дістав мотузку, встромив шпильку в неї і пов’язав лисові на хвіст.

– Доведеш їх до болота... і йди. Недобрі то люди, можуть і погане зробити. Ось, за це потягнеш, звалиться твоя ноша, – лис спокійно слухав цю промову, – біжи, давай, – дід махнув рукою, відганяючи звіра. Рудий красень зірвався з місця і стрілою метнувся в зарості.

– Основний маяк відмовив, об’єкт почав рух. Іде вперед... – почулися віддалік голос старшого команди загоничів.

– Швидше давайте, швидше, – надривався пузан, – втече – всіх звільню! Мені він живим потрібен, а там уже я сам із ним поговорю.

П’ятірка горе-шукачів прискорилася. Зробити зону охоплення ширшою, як це треба було б за грамотного лову, вони не могли – світла маленьких ліхтариків, а то й банального телефону не вистачало, загоничі побоювалися загубитися, тож йшли максимум за п’ять-шість метрів один від одного, не обираючи дороги, а відтак постійно спотикалися об коріння, чіплялися за гілки, ноги плуталися у високій папороті та іншій рослинності.

– Ти, хлопче, не ходи туди... там і без тебе розберуться, – дідок говорив Максиму, але стояв спиною і дивився в той бік, куди втекло звірятко, – твоя справа, тепер, до каменя дійти, час настав тобі вже... – дідок, як завжди, говорив загадками, – за своїх не бійся, не дамо скривдити.

Якби він подивився на хлопця, той вельми здивувався б метаморфозам, які відбулися, – руки і пальці лісовика подовжилися, стали схожі на якісь ламані гілки, навіть малюнок кори проступив на них, обличчя витягнулося, шия зникла зовсім, очі налилися червоним, а рот стиснувся плоскою щілиною, а з-під верхньої губи показалися два довгих ікла.