Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Макс ледь дихав. Він нестримно блював. Сховавшись за деревом, намагався втихомирити шлунок і постаратися якось злиняти звідси. Нарешті зміг випростатися і притулився спиною до стовбура. Стало трохи легше. Усе побачене змушувало припустити, що команди мисливців більше немає. І спосіб, у який це робилося, наводив на думку, що дуже і дуже терміново треба забиратися і самому. Якийсь звук насторожив його. Невиразне бурчання... на галявину вибралася чотирилапа павучиха з людським тілом, голова з перекошеним обличчям, густо вимазаним чимось темним, була замотана в жіночу хустину, на перекрученому тулубі виднілися залишки кофти. Бурчачи й белькочучи щось, павучиха підібралася до решток Віталія Миколайовича, вхопила однією лапо-рукою тіло за ногу й поволокла за собою до болота.

Новий спазм блювоти викрутив Макса. Якось прийшовши до тями, намагаючись не дивитися туди, де до цього валялося тіло, він шкандибав до дороги, спотикаючись і глибоко дихаючи.

– Ось це вже все... повний звиздець, – сказав ледве чутно – так, дідусю... поради твої правильні. Не знаю, як воно називається, але ну його... Мій домовик – так це ще квіточки.

Вийшовши на дорогу, Максим спробував знайти свій транспорт. Дивно – начебто все те саме – і дорога, і поворот, а кущів, де він укрив таратайку, немає. Гаразд, удень знайдеться. Напевно, дідусь цей і тут щось накрутив. Поправив рюкзак, ще раз озирнувся і швидким, але дещо нетвердим кроком пішов дорогою в бік свого дому. Утім, дуже швидко його хода прийшла в норму. За хвилину після того, як Макс пішов, на його місце вийшов той самий дідусь. За ним слідом, дрібними кроками, тупцяла бабця. Поруч із ними стрибав із купини на купину рудий звір. В останній стрибок він на льоту, в одну мить перетворився на дрібну, ледь до коліна лісовику дивну істоту, обліплену листям.

– От старий ти хрич, – обурювалася баба скрипучою говіркою, – хоч би попередив, я б одяг-то зняла... а так, кофту порвала, хустину вимазала, – бабця довгим, роздвоєним язиком облизала своє обличчя, смачно прицмокнувши. Зараз вона була вся в зелено-коричневому вбранні з болотного моху й листя.

– Та мовчи вже... ніби ти не рада. Не якісь топляки, а жива кров дісталася, – дід провів долонею перед собою і з дороги злетів муар мани – стало видно і кущі, і частину дороги, що до них вела. – Та й мені сьогодні удача підвернулася – відразу шестеро слуг додалося... Знову ж таки – молоді та сильні. Буде тепер кому за порядком стежити....

Макс ішов уже майже дві години і, за його уявленнями, мав уже вийти з лісу на той край ділянки, де знаходився будинок. Але ліс не ставав рідшим ні на деревце. І це було дуже дивно – дорогу ж то він наїздив неабияк і кожен її поворот знав чудово. Залишалася надія на те, що їхати і йти – це все ж таки різниця. Пішки воно все дещо не так, як бачиться з машини. Ще за півгодини дорога звузилася і зовсім несподівано вийшла на знайому галявину – величезний камінь, оточений по периметру галявини могутніми деревами. “Це як так можна? От телепень… Промахнутися і вийти настільки північніше від будинку, майже до озера? Добре аби йшов стежкою і збився, але це була дорога. Ніколи вона сюди не вела. А може це інша дорога? – справді виглядає вона порядком занедбаною, не така як моя. Як же так я збився-но? Може я не дійшов до тієї дороги, де звертав у кущі, а ця якась інша просто поруч ішла? – як завжди, у найпростішій ситуації, розум починав вигадувати що завгодно, щоб виправдати те, що є насправді. – Ну, гаразд. Вийшов і вийшов... від дурної голови і ногам спокою немає. Звідси дорога теж відома, дійду... тут недалеко. Провітриться не завадить. – Він досі ще не відійшов до кінця від вражень. Розмірковуючи так, Максим підійшов до каменя майже впритул. Щось тягнуло його, хотілося підійти ближче, роздивитися нормально те, що стало, можливо, мимовільною причиною таких змін у його житті... – “Як ти тут? великий, чорний... прямо як слон... – Макс хоробрився, намагаючись подолати підсвідомий страх – організм пам’ятав, чим закінчилася попередня зустріч із цим реліктом, і боявся. – А ти зовсім не страшний”, – хлопець поклав руку на чорну, гладеньку поверхню – нічого не сталося, тоді він поклав поруч і другу руку, погладив каменюку... крапелька крові, що виступила з подряпаного об гілку пальця, торкнулася поверхні чорного монстра. Пролунав різкий тріск, запах озону перебив усе... – “Шо, знову”? – як до речі згадався вовк із мультика... світлов очах згасло.