Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

на повітря. Серед побляклих зірок стояв гострий, пронизливо ясний серп місяця. На огорожі з трьох жердин сиділи три жіночі постаті. Іван Ілліч підійшов.

— Сказано: всім ночувати тільки в окопах, — я не розумію!

— Нам не спиться, — сказала Даша, зверху, з жердини, нахиляючись до нього.

І Даша, і Онися, і Горпина здавалися окатими, худенькими, незвичайними… І він не міг розібрати — усміхаються вони до нього чи якось особливо кривляться.

— Ми тут заждемо, коли у вас скінчиться, — сказала Горпина.

— А я з ними, товаришу командир полку, дозвольте залишитися, — сказала Онися.

— Злазьте на землю, ну чого ви, як кури, посідали… Кулі ж літають, — чуєте?..

— Внизу гній і блохи, а тут піддуває, хороше, — сказала Даша.

— Це не кулі, це — жуки, ви нас не обманюйте, — сказала Горпина.

Даша, — знову нахиляючись:

— Жаби подуріли, ми сидимо і слухаємо…

Іван Ілліч обернувся до річки, тільки зараз звернувши увагу на ці зітхання, ритмічний стогін жадання й дожидання, і ось він — переможець, ротатий соліст, вершків зо три ростом, з виряченими зеленими очима — починає пісню й виспівує, певний, що самі зорі слухають його хвалу життю…

— Здорово, браво, — сказав Іван Ілліч і засміявся. — Ну гаразд, сидіть, тільки, коли щось почнеться, — негайно в схованку… — Він за плече притягнув до себе Дашу і шепнув на вухо: — Чорт знає, як хороше… Правда? Ти дуже гарна…

Він махнув рукою і пішов до землянки. Коли вони знову залишились самі, Онися сказала тихо:

— Вік би отак сидіти…

Горпина:

— Щастя ж кров’ю добуваєш… Тому воно й дороге…

Даша:

— Дівчатка мої, чого я тільки в житті не бачила, і все летіло мимо, летіло, летіло, не зачіпаючи… Все ждала небувалого, особливого… Дурне серце себе мучило й інших мучило… Краще любити хоч одну ніч, та отак… Все зрозуміти, всім наповнитися, за одну ніч прожити мільйон років…

Вона схилилась головою до плеча Онисі. Горпина подумала і теж прихилилась з другого боку до Онисі. І так вони довго ще сиділи на жердині, спиною до зірок.

Кутеповську артилерію коригували новенькі біплани, — покружлявши над розривами, скинувши червоним кілька бомб, вони, як яструби, планірували в степ до обрію, до батарей, що почали на світанку сильний обстріл Маничу.

Щоб настрахати противника, з дивізії прилетіла єдина машина, яка піднімалася в повітря, — старий тихохідний ньюпор, що відслужив службу в імперіалістичній війні і був кустарно відремонтований у Царицині.

На нього страшно було дивитись, коли він, всупереч всім природним законам аеродинаміки, дерев’яний, з залатаними крилами, з тріщанням, і от-от завмираючи, проносився над головами. Зате літав на ньому відомий усьому Південному фронту і прекрасно відомий білим льотчикам Валька Чердаков — маленький, як мавпа, весь покалічений, кривий, кривоплечий, склеєний. Його питали: «Валька, правду кажуть, що в шістнадцятому році ти збив німецького аса, на другий день злітав у Німеччину і скинув йому на могилу троянди?» Він відповідав писклявим голосом: «Ну, а що?» Відомий прийом його був: коли витрачена кулеметна стрічка, — кинутися зверху на противника і вдарити його шасі. «Валька, та як же ти сам не розбиваєшся?» — «Ну, а що, і угроблююсь, нічого особливого…»

Коли побачили його машину, що летіла низько над степом, усі повеселіли, хоч веселого було мало. Бризантні снаряди рвалися по обох берегах Маничу, притискаючи червоноармійців в окопи. Проти одної нашої гримотіло без перепочинку з їх боку принаймні шість батарей. Цепи противника швидкими перебіжками, азартно й нестримно наближались.

Валька Чердаков підлетів, похитав крилами, приземлився недалеко, виліз з літака і, кульгаючи, ходив коло нього. До нього підбігли червоноармійці. Все обличчя його булр залляте машинним маслом.

— Чого, ну, чого не бачили? — сердито сказав він, витягаючи з фюзеляжа чемоданчик з інструментами й запасними частинами. — Відганяйте від мене літаки противника, — я буду працювати.

Справді, білі його помітили, і три їх літаки почали кружляти над цим місцем, — досить високо, бо червоноармійці стріляли по них. Бомба за бомбою падали і рвали землю. Валька, не звертаючи уваги, лагодив маслопровід. Одна бомба розірвалася так близько, що літак його хитнуло і по крилах застукотіли грудки землі. Тоді він подивився на небо і насварився пальцем. Закінчивши ремонт, крикнув червоноармійцям:

— Давай сюди, берись, крути пропелер. — Вліз у машину, вмостився. — Товариші, як ви крутите, це ж не баб’ячий хвіст, ану, не бійся упріти.

Мотор зачахкав, запукав оглушливо, заревів, червоноармійці відскочили, машина, похитуючись, підстрибуючи, покотилася в степ так далеко, — здавалося, ніколи їй не відірватися, — і піднялася. Валька набрав висоту і почав перекидати машину, щоб добре збовтати в баку нікудишню суміш бензину із спиртом. Зробивши широку мертву петлю, з розгону полетів на противника. Але три біплани швидко стали втікати, не приймаючи бою.

Політавши над фронтом, скільки він вважав за потрібне, Валька Чердаков знову приземлився й надіслав Телєгіну записку:

«Бачив вісім нових легкових автомобілів. На фронті — Денікін з іноземцями, це факт, візьміть до уваги. Дві гармати противника підбиті. Обстріляв похідну колону. Лечу на базу за бензином…».

Денікін був на фронті. Минуло трохи більш як рік з того часу, як він, хворий на бронхіт, закутаний у тигрову ковдру, трясся у возі в обозі семи тисяч добровольців, які під командою Корнілова пробивали собі кривавий шлях на Катеринодар. Тепер генерал Денікін був повновладним диктатором усього Нижнього Дону, всієї багатющої Кубані, Тереку і Північного Кавказу.

Денікін узяв з собою на цю прогулянку на фронт до генерала Кутепова військових агентів — англійця і француза, щоб їм стало дуже неприємно й соромно за Одесу, Херсон і Миколаїв, ганебно зданих більшовикам. Хоч би регулярна Червона