Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

Армія вибила звідти французів і греків! — мужики, партизани коло самих французьких ескадрених міноносців порубали шаблями в Миколаєві цілу грецьку бригаду. В паніці, чи що, перед російськими мужиками відступили переможці у світовій війні — французи, полохливо віддавши Херсон, і евакуювали дві дивізії з Одеси… Дурниця й нісенітниця! — злякалися московської комунії. Антон Іванович вирішив наочно продемонструвати прославленим європейцям, як увінчана емблемою лавра й меча його армія б’є комуністів.

Він затамував іще одну образу: на ухвалу Ради десяти в Парижі про призначення адмірала Колчака верховним правителем усієї Росії. Сподобався їм Колчак! В сімнадцятому році він зірвав з себе золоту шаблю і жбурнув її з адміральського містка в Чорне море. Про це повідомили газети мало не в усьому світі. В цей час генерал Деніт кін був ув’язнений у Биховську тюрму, — газети про це мовчали. У вісімнадцятому Колчак утікає в Північну Америку і у них, у військовому флоті, інструктує мінну справу, — в газетах друкують його портрети поруч з кінозірками… Генерал Денікін утікає з Биховської тюрми, бере участь у «льодовому поході», біля тіла загиблого Корнілова бере тяжкий хрест командування і завойовує територію більшу, ніж Франція… Десь у паризькій револьверній газетині друкують три рядки про це і якусь фантастичну фотографію з бакенбардами, — «женераль Денікін»! І правителем Росії призначається світовий рекламіст, істерик з манією величі і пристрастю до кокаїну — Колчак!

Антон Іванович не вірив в успіх його зброї. В грудні колчаківський скороспечений генерал Пепеляєв узяв був Перм, і вся закордонна преса загаласувала: «Піднято залізний кулак над більшовицькою Москвою». Навіть Антон Іванович на одну хвилину повірив цьому й болісно пережив успіх Пепеляєва. Але туди, на Каму, послали з Москви (як повідомляла контррозвідка) комісара Сталіна, того, хто восени два рази розбив Краснова під Царицином; він крутими заходами швидко організував оборону і так дав коліном прославленому Пепеляєву, що той вилетів з Пермі на Урал. Цим же, безперечно, повинен був скінчитись і теперішній наступ Колчака на Волгу — ведеться він без солідної підготовки, на галай-балай, з неймовірним міжнародним галасом і під радісне ревіння п’яного сибірського купецтва…

— Тактика у нас дещо інша, ніж ви, і ми, і німці застосовували в світову війну, цепи — рідші і з значно більшими інтервалами, кожен взвод виконує самостійне завдання, — говорив Денікін, стоячи в новенькому відкритому елегантному «фіаті» і рукою в білій замшевій рукавичці вказуючи на чітке, як на параді, розгортання стрілецької бригади генерал-майора Теплова.

Поруч з головнокомандуючим у машині стояв француз в небесно-блакитному, тоненького сукна френчі і в таких самих галіфе, на маленькій голові глибоко й ловко насунуте оксамитне кепі з золотим галуном; з-під бінокля, в який він дивився, стирчали шовковисті вусики; на боку алюмінієва фляжка з коньяком. Просто не описати, який же й комфортабельний француз! На підніжку машини стояв, також дивлячись у бінокль, англієць, — дещо грубіший і одягнений простіше, в хакі з величезними кишенями, напханими фотографічними котушками, тютюном, люльками, запальничками; кашкет його, блином, зсунутий на ніс, був об’єктом обговорення у російського почту, що стояв на достатній віддалі. «Що не кажи, не вміють англійці носити форму, штафедрони! Інша річ кавалергардський кашкетик! А як носили кашкети царськосельські гусари її величності, га? Іде отакий барбос!»

Біля машини на калмицькому жеребчику сидів непривітний Кутепов, — кремезний, напівсивий, в розстебнутому овечому кожушку, задля параду він надів рукавички й начепив шпори; маленькі очі його були червоні; він п’ятий день довбав цей проклятий Манич і прекрасно розумів, що розгортання бригади Теплова, яке відбувається зараз перед очима у цих франтів, — балет, який дорого коштуватиме бригаді.

— Особливість цієї війни — її велика маневреність, — пояснював Денікін. — Звідси все значення, що його у нас набирає кіннота. Тут у мене вирішальна перевага: Терек, Кубань і Дон дадуть мені сто тисяч кадрових шабель…

— О ла-ла-ла-ла, — легковажно проспівав француз, не відриваючись від бінокля.

— У червоних кінноти нема, і їм нема з чого її створити, за винятком бригади Будьонного, що наробила стільки клопоту бідному екс-отаманові Краснову…

— Сто тисяч сідел і вуздечок — їх треба мати, — крізь зуби промовив англієць, теж не відриваючись од бінокля.

— Так, в цьому і річ, — сухо відповів Денікін. Він стримався, хоч йому дуже хотілося сказати всю правду цим союзничкам, саме зараз — серед своїх військ, під гуркіт гармат (автомобілі стояли лише за версту від батарей). Сказати, що вони — крамарі, що вся їх політика — короткозора, полохлива, копійчана, на полушку наміняти п’ятаків… Доведено ж їм, як два рази по два, що більшовизм небезпечніший для них, ніж двісті п’ятдесят німецьких дивізій. Так давайте ж зброю, скільки мені потрібно, панове, якщо боїтеся посилати в Росію ваших солдатів… Розрахуємось потім у Москві.

— А як не вистачить у мене сідел — охляп посаджу козака на коня, — не стримавшись все-таки, хоч і не дуже різко, але без зайвої добродушності сказав Денікін і обернувся до перекладача. — Перекладіть їм обом, що значить «охляп».

Перекладач, чемний до огиди, південного типу молодий чоловік, раптом замість відповіді почав з жахом тягти в себе повітря. І зараз же Кутепов крикнув, задираючи коневі голову і пришпорюючи його:

— Панове, негайно — під машину!

За шумом бою не помітили, як налетів прямо на автомобілі жовтий незграбний літак… Ніхто навіть не встиг вистрілити по ньому, — він круто злетів угору. Перегнувшись з нього, маленький, чубатий Валька Чердаков кинув дві лимонки, — ручні гранати, — одну прямо в капот прекрасного «фіата», другу коло нього… Мигнув вишкіреними білими зубами і полетів високо.

Генерал Денікін, англієць і француз встигли вже кинутись під автомобіль, — особливо трудно було залазити під нього Антону Івановичу з його животиком і в товстій шинелі. Відбулися тільки переляком. Почет, як розбризканий, кинувся врозтіч, встиг відскакати й генерал Кутепов.

Добровольці напирали з нечуваною злістю. Багато іх лежало на рівному степу, уткнувшись носами в землю. Але все нові й нові цепи підходили до Маничу. Під настильним вогнем легких кулеметів вони — то там, то там — підводились, нагинаючись, перебігали і скупчувались по той бік річки. Телєгін наказав винести з землянки полковий прапор і