Джордж Мартін - Чвара королів

Тиріон прокинувся у темряві, в холодній порожній опочивальні. Запони знову були засунуті. Щось здалося йому неправильним, викривленим, не таким, як треба — хоча що саме, він не знав. Поруч знову нікого не було. Відкинувши ковдри, Тиріон спробував сісти, але страшний біль змусив його відмовитися від свого наміру. Подих йому перехопило; боліло не тільки обличчя, і навіть не найбільше. Правий бік перетворився на суцільну муку, а груди, коли він піднімав руку, простромлювала наскрізь гостра стріла. «Що ж зі мною сталося?» Битва, яку він намагався згадати, здавалася якимсь напівсном. «Напевне, мене поранено тяжче, ніж я гадав. Пан Мандон…»

Спогад його налякав, але Тиріон примусив себе втримати його, покрутити в голові, гарненько роздивитися. «Він намагався мене вбити, тут помилки бути не може. Це мені не наснилося. Він би мене на шматки порізав, якби Под його… Под? А де Под?»

Скрегочучи зубами, Тиріон ухопив запони ліжка і смикнув на себе. Вони з тріском відірвалися від навісу над головою і впали додолу — половина на очерет, половина на нього. Навіть таке крихітне зусилля геть виснажило Тиріона: у голові запаморочилося, навколо закружляла опочивальня — голі стіни, темні тіні, єдине вузьке вікно. Тиріон побачив власну скриню, велику купу свого одягу, побитий обладунок. «Це не моя опочивальня» — усвідомив він. — «Ба навіть не Башта Правиці.» Хтось його переселив у інше місце. Тиріон гнівно закричав, але вийшов в нього тільки придушений стогін. «Мене перенесли сюди помирати» — подумав він, зім’якнувши і знову заплющивши очі. В кімнаті було вогко та холодно, а він весь палав вогнем.

Тиріонові снилося краще місце — маленька хатка коло західного моря. Стіни були похилі, потріскані, підлога — втоптана земля, але в хаті завжди було тепло, навіть коли вони дозволяли вогню згаснути. «Вона мене дражнила і сміялася» — згадав він. — «Я ніколи й не думав підкидати у вогонь — то робота для челяді.» «Ми не маємо челяді» — нагадувала вона йому, а він казав: «Ти маєш мене, я твій вічний слуга». Вона казала: «Лінивий слуга. Що роблять з лінивими слугами у Кастерлі-на-Скелі, га, мосьпане?» А він відповідав: «Їх цілують». Вона завжди з цього хихотіла. «От і не цілують. Їх, напевне, б’ють» — наполягала вона, а він запевняв: «Ні, саме цілують. Отак». І показував, як саме. «Спершу цілують пальці, один за іншим, потім зап’ястки, потім всередині ліктів. А тоді їхні смішні вушка — всі наші слуги мають смішні вушка. Годі сміятися! Їм цілують щічки, їм цілують носики з маленьким горбиком, ось так, саме так, а ще їхні солодкі брівки, і волосся, і губки, їхні… м-м-м… ротики… ось так…»

Вони цілувалися годинами, проводили цілі дні, качаючись в ліжку, слухаючи хвилі, пестячи один одного. Її тіло було для нього нескінченним дивом, а вона, схоже, змогла знайти якусь втіху в його. Інколи вона йому співала. «Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите».

— Я кохаю тебе, Тиріоне, — шепотіла вона йому, коли вони вночі лягали спати. — Кохаю твої вуста. Твій голос, ті слова, які ти мені кажеш, твою ніжність. І твоє обличчя кохаю.

— Моє обличчя?!

— Так. Саме так. Люблю твої руки, твої дотики. Прутня твого теж люблю. Коли він у мені всередині, я така щаслива.

— Він теж вас любить, моя ласкава пані.

— Я люблю казати твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно так пасує до мого. Не Ланістер, а перше. Тиріон і Тайша. Тайша і Тиріон. Тиріон. Мій пан і повелитель, мій Тиріон…

«Брехня» — подумав він, — «усе вигадане, усе вдаване, усе за золото. Шльондра, винайнята Хайме. Отакий мені подаруночок від Хайме — королева брехні та облуди.» Її обличчя кудись зникало, розчинялося у потоці сліз. Але навіть коли її не стало, він усе ще чув слабкий далекий голос, що кликав його ім’я.

— …пане, ви мене чуєте? Пане Тиріоне? Ви мене чуєте, пане Тиріоне?

Крізь туман макового сну він побачив над собою м’яке рожеве обличчя. Тиріон знову був у вогкій опочивальні з розірваними запонами ліжка, і обличчя вгорі було не те, не її — надто кругле, з брунатною облямівкою куцої бороди.

— Вас мучить спрага, мосьпане? Ось ваше молоко, дуже добре молоко. Не опирайтеся, ні, не рухайтеся взагалі, вам треба відпочивати.

Чоловік тримав у одній вологій рожевій руці мідну лійку, а у другій — невеличку пляшку.

Коли він схилився ближче, Тиріон ковзнув пальцями під його ланцюг з багатьох металів, ухопив і потягнув. Маестер впустив пляшку і розлив макове молоко по всій ковдрі. Тиріон крутив, аж доки не відчув, як ланки врізаються у тлусту шию маестра.

— Більше. Не хочу, — проскрипів він так хрипко та незграбно, що навіть не був певен, чи сказав щось зрозуміле. Та мабуть, сказав, бо маестер удавився, пробуючи відповісти.

— Відпустіть, благаю, мосьпане… вам треба молочко від болю… ланцюг, не треба, пустіть…

Коли Тиріон нарешті відпустив ланцюга, рожеве обличчя вже починало буряковіти. Маестер сахнувся назад, втягнув повітря. На зчервонілій шиї виднілися глибокі білі сліди від ланок ланцюга. Очі його теж побіліли. Тиріон підняв руку до обличчя і зробив над затверділою личиною на обличчі такий рух, наче щось здирав. А потім ще раз і ще.

— Ви… ви бажаєте, щоб зняли перев’язки, так? — нарешті здогадався маестер. — Але ж мені не… це було б дуже нерозумно, мосьпане. Ви ще не зцілилися, пані королева наказали…

Згадка про сестру змусила Тиріона загарчати. «То ти один з її посіпак, абощо?» Він вказав на маестра пальцем, потім стиснув руку в кулак. «Строщу на порох, придушу — розумій як хочеш, дурню, але тільки спробуй не підкоритися.»

На щастя, дурень усе зрозумів.

— Я… я виконаю наказ мосьпана, певна річ, але… але це так нерозумно, ваші рани…

— Знімай. Кажу тобі. — Цього разу вже гучніше.

Вклонившись, маестер вийшов, але повернувся за мить з довгим і вузьким зубчастим ножем, балійкою води, оберемком м’якої тканини та кількома пляшечками. До його повернення Тиріонові вдалося відповзти назад на кілька вершків, і тепер він наполовину сидів на подушках. Маестер попрохав його сидіти нерухомо і обережно ввів кінчика ножа між підборіддям та твердою личиною. «Ось зараз один точний рух, і Серсея вільна від мене» — подумав Тиріон. Він відчував, як пилка ріже жорстке затверділе полотно зовсім поруч з горлом.

На щастя, рожевий