Грегорі Девід Робертс - Шантарам

навчитися з того, чим Хадер хотів зі мною поділитися. Я знав, що в Бомбеї живе його вчитель фізики, про якого він казав мені в Афганістані. А інший вчитель, Ідрис, жив у Варанасі. Якщо я повернуся живий зі Шрі-Ланки, на мене чекатиме цілий світ ще не відкритих духовних радощів.

А поки що я посідав досить вагоме місце в мафії Санджая. Робота була, гроші були, була навіть деяка влада. Довга рука австралійського закону ще не намацала мене. У мене були друзі на роботі, друзі в «Леопольді» й у нетрищах. І, можливо, був навіть шанс знайти любов.

Повернувшись до мотоцикла, я вирішив не сідати на нього, а пройтися пішки. Якийсь інстинкт потягнув мене до нетрищ, а може, в цьому винен був повний місяць. Вузькі вулиці, покручені артерії боротьби і надій, були близькі мені, вселяли спокійну певність, і я дивувався з того, що попервах сприймав їх зі страхом. Я брів без жодного плану і мети від усмішки до усмішки, в повітрі тхнуло кухонним чадом і простим милом, стійлом для худоби і кіптявою од каганців, пахло сандаловим деревом і ладаном, що курився на хатніх вівтарях.

На закруті я зіткнувся з перехожим. Ми підняли голови, щоб вибачитися, і впізнали один одного. Це був Магеш, молодий злодюжка, який так допоміг мені в поліційній дільниці Колаби й у в’язниці на Артур-роуд і якого я за допомогою Вікрама витягнув із в’язниці.

— Лінбаба! — вигукнув він, схопивши мене за руку.— Як я радий тебе бачити! Що привело тебе сюди?

— Та просто зайшов подивитися, як тут що,— відповів я, сміючись разом з ним.— А ти що тут робиш? Виглядаєш ти класно. Як у тебе справи?

— Нема питань, баба! Білкул фіт, гайн! Я в найкращій формі!

— Може, вип’ємо чаю?

— Спасибі, баба, не можу. Запізнююся на збори.

— Ачга? — відгукнувся я.— Справді?

Нахилившись до мене, він прошепотів:

— Це секрет, але тобі я можу його довірити, Лінбаба. Ми зустрічаємося з хлопцями з команди Сапни, короля злодіїв.

— Що?

— Так,— прошепотів він.— Ці хлопці особисто знають Сапну. Вони розмовляють з ним майже щодня.

— Але ж це неможливо! — сказав я.

— Чому, Лінбаба? Вони його друзі. І ми разом збираємо армію, армію бідняків. Ми покажемо цим мусульманам, хто справжній господар в Махараштрі! Цей Сапна убив ватажка мафії Абдула Гані в його власному домі і розкидав по всій квартирі шматки його тіла. Це був добрий урок для мусульман. Тепер вони боятимуться нас. Але мені треба йти. Ми ще побачимося, правда? Щасти, Лінбаба!

І він звернув у провулок. Я пішов собі далі, але гумор у мене різко змінився. Я почувся розгубленим, сердитим і самотнім. І тоді моє місто, мій Бомбей, простягнуло мені, як завжди, свою руку, додаючи сил і упевненості. Я побачив натовп шанувальників Блакитних Сестер, що зібрався біля їхньої нової великої хатини. Люди в задніх рядах стояли, а ті, хто був ближче, сиділи або ж повклякали навколішки в освітленому півколі біля порога. А в дверях, оточені ореолом світла, що лилося з хатини, і блакитним димом пахощів, стояли самі сестри. Вони були безтурботні й випромінювали таке співчуття і такий піднесений спокій, що в моєму серці прокинулася любов до них, як і в серцях усіх присутніх тут чоловіків і жінок.

Хтось потягнув мене за рукав, і, обернувшись, я побачив примару, що складалася з величезної усмішки і прикріпленого до неї чоловічка. Я обняв примару, а потім, нахилившись, торкнувся її ноги, як вітають в Індії батька та матір. Це був Кишан, батько Прабакера. Він пояснив, що вони з Рухмабаї приїхали, щоб відпочити і побачити Парваті.

— Шантараме,— насварив він мене, коли я звернувся до нього на хінді,— ти хіба забув свій чудовий маратхі?

— Вибач, батьку! — засміявся я і перейшов на маратхі.— Я такий радий тебе бачити, що сам не знаю, що кажу. А де Рухмабаї?

— Ходімо! — сказав він і, узявши мене за руку, потягнув за собою, наче маленького хлопчика.

Ми підійшли до хатин, що стояли довкола чайної Кумара. Поміж ними була і моя. Перед хатинами стояли Джоні Сигар, Джітендра, Казим Алі Гусейн і дружина Джозефа Марія.

— А ми якраз згадували тебе! — вигукнув Джоні, коли я поздоровкався з усіма.— Ми говорили про те, що твоя хатина знову звільнилася, а також про пожежу, яка була того дня, коли ти переїхав сюди. Це була велика пожежа, так?

— Так,— погодився я, пригадавши Раджу та інших людей, що загинули в полум’ї.

— Шантараме,— докірливо сказав хтось позаду.— Ти став такою важливою персоною, що навіть не хочеш поздоровкатися зі своєю неосвіченою сільською мамою?

Я поспішно обернувся і хотів торкнутися ноги Рухмабаї, але вона не дозволила мені зробити це і простягнула обидві руки. Вона постаріла, і її ласкава усмішка була сумною. Горе посріблило її чорні коси. Колись я бачив, як вони впали, ніби згасаюча тінь, та за цей час виросли знову і були неначе символ живої надії.

Коло неї стояла жінка в білій удовиній сукні, а поряд був маленький хлопчик. Парваті з сином. Він учепився руками в її сарі, щоб не впасти. Поздоровкавшись з Парваті, я глянув на хлопчика й аж рота роззявив. Потім здивовано зиркнув на людей, що стояли довкола, і вони закивали мені з таким же подивом. Малюк був точною копією Прабакера, якого ми любили понад усе на світі. Він усміхнувся мені, і на його маленькому круглому личку засяяла та ж таки величезна усмішка, що, здавалося, охоплювала цілий світ.

— Бабі діджіє? — запитав я.— Можна узяти його на руки?

Парваті кивнула, я простягнув малюкові руки, і він охоче пішов до мене.

— Як його зовуть? — запитав я, піднявши хлопчика в повітря і милуючись його усмішкою.

— Прабу,— відповіла Парваті.— Ми назвали його Прабакером.

— Прабу,— веліла внукові Рухмабаї,— поцілуй дядька Шантарама.

Хлопчик швидко поцілував мене в щоку, а потім палко обняв своїми крихітними рученятами за шию. Я теж обняв його і притиснув до серця.

— А знаєш, Шанту,— сказав Кишан, поплескавши себе по черевцю і наповнивши усмішкою весь світ,— твій дім вільний. Ми всі тут. Ти можеш сьогодні переночувати з нами.

Джоні Сигар усміхнувся мені. Повний місяць відбивався в його очах, а білі зуби мерехтіли, як перли.

— Але тільки врахуй,— сказав він,— якщо ти залишишся, то