Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

вогнища, і є справжнім Асланом. До речі, якби його вчасно не врятували, його стратили б того ж самого ранку. Що ж до долі ягня, то про те він і гадки не мав.

Їм належало вирішити: повертатися того ж вечора до Хлівного пагорба, аби показати Вертя нарнійцям та спробувати пояснити їм, як їх надурили, або ж рушити на схід, зустрітися з підмогою, яку з Кейр-Паравелю вислав їм кентавр Рунвіт, та, повернувшись із нею, виступити проти Крутя та його остраханців. Тіріану значно більше подобався перший план, бо думка про те, щоб піти і залишити свій народ на поталу Крутя, краяла серце ножем. З іншого боку, те, як себе повели минулої ночі гноми, наштовхувало на тривожні думки. Ніхто не міг сказати, як люди відреагують на заклик, навіть якщо він покаже їм Вертя. До того ж там тирлувалося чимало остраханських солдатів, і на це не можна було не зважати. За словами Поґіна, їх зібралося щонайменше десятки зо три. Тіріан був певен, що, якщо всі нарнійці стануть на його бік, він із Діамантом, дітьми та Поґіном (на Вертя він не розраховував) матиме досить гарні шанси їх подолати. Але що трапиться, якщо половина нарнійців, зі всіма гномами включно, сидітимуть осторонь і байдуже спостерігатимуть за різнею? Чи ще гірше — битимуться на боці ворога? Ризик був аж занадто великий. І на додачу, авжеж, варто пам’ятати про того туманного Таша, дії якого й зовсім не можна передбачити.

І взагалі, як зазначив Поґін, нічого врешті- решт не трапиться, якщо вони залишать Крутя розбиратися зі своїми труднощами на день чи два. Тепер він залишився без Вертя, якого можна виводити і всім показувати. Годі й уявити собі, що ж він (або Рудий) вигадає, аби пояснити відсутність Аслана. Якщо звірі щоночі бажатимуть бачити Лева, а ніякого Лева нема, то, безсумнівно, навіть найлегковірніші щось, та запідозрять.

Зрештою вони вирішили, що ліпше за все таки спробувати зустрітися із Рунвітом.

Визначившись із подальшими діями, усі аж повеселішали. Я, чесно кажучи, не вважаю, що це через те, що хтось із них так уже побоювався сутички (хіба що, можливо, Джил та Юстас). Але наважусь припустити, що, ймовірніше за все, десь у глибині душі кожен із друзів вважав, що варто триматися якнайдалі від тієї жахливої істоти із головою птаха, яка, у видимій або невидимій формі, вже напевно з’явилася на Хлівному пагорбі. Хоч там як, але варто лише зважитися на щось — і одразу ж почуваєшся краще.

Тіріан завважив, що не хоче, аби їм, прийнявши їх за остраханців, відтяв голови перестрічний вірний нарнієць, тому перш за все варто позбутися чужої машкари. Гном змішав для них попіл із вогнища із олією для змащування мечів та наконечників списів. Суміш вийшла вельми огидною на вигляд, але всі познімали остраханські обладунки і спустилися до струмка. Гидка суміш пінилася наче справжнє мило: було щось тепле та домашнє в тому, як Тіріан і двоє дітлахів, схилившись над водою, чухали собі шиї та потилиці чи, форкаючи та сопучи, відплескували піну. До вежі вони повернулися із червоними, розпашілими обличчями, немов їх гарнесенько вмили перед важливою вечіркою. Тепер вони озброїлися мов справжні нарнійці, взявши прямі мечі та трикутні щити.

— Фух! — задоволено вимовив Тіріан. — Так значно краще — одразу почуваєш себе справжнім чоловіком!

Верть палко благав зняти із нього ту левову шкуру, скиглячи, що в ній занадто спекотно і йому незручно через ті складки, що збираються в нього на спині; до того ж, звісно, у такому вбранні він скидався на неабиякого дурника. Але йому не дозволили — відповіли, що доведеться ще деякий час походити так, бо однаково вони збираються його в тому вбранні показати ще декільком звірам, хоч би й до того вони мали зустріти Рунвіта.

Від голуб’ячого та кролячого м’яса лишилися самі об’їдки, тож із собою вони взяли лише трохи печива. За цим Тіріан замкнув вхід до вежі, і вони розпрощалися із гостинною стоянкою.

Минула вже друга година дня, коли вони зрештою вирушили в путь. У всій красі стояв перший, по-справжньому весняний, теплий день. Із бруньок повилазило молоде листячко, проліски вже зникли, але деінде вже траплялися перші первоцвіти. Сонячні промінчики проглядали крізь гілки дерев, пташки радісно цвірінькали, і десь поблизу без упину гомоніли зазвичай непомітні зору струмки. Важко було в такий чудовий день перейматися тяжкими думками про Таша. Діти вперше за весь час відчули, що й справді перебувають у Нарнії, і навіть у Тіріана на серці посвітлішало, і він, крокуючи на чолі їхнього маленького загону, наспівував старий-престарий нарнійський марш із приспівом:

Хей-хо, турум-тум-тум,

Бий, бий, бий в барабан!

Слідом за королем йшли Юстас і гном Поґін, що називав хлопчику незнайомі ті чи інші нарнійські дерева, пташок та рослини, а іноді й сам Юстас розказував про англійську флору та фауну.

Далі йшов Верть, а за ним Джил із Діамантом, що трималися дуже близько одне до одного. Єдиноріг, як ви б сказали, підкорив серце Джил. Вона вважала (і не дуже-то й помилялася), що він є найблискучішим, найвишуканішим, найграціознішим звіром з тих, кого їй доводилося бачити; і ті, хто не був із ним знайомий, ніколи б не повірили, що той ніжновустий та м’якоречний звір може бути таким безжалісним та нещадним до ворога, коли справа доходить до битви.

— Ох, до чого ж добре! — промовила всміхнена Джил. — Просто йти собі, ніби прогулюючись. Як же мені кортіло б, аби на час наших пригод випадало більше таких прогулянок. Шкода, що в Нарнії завжди стільки всього трапляється…

Єдинорогу довелося пояснити їй, що вона помиляється. Він розповів, що сини та доньки Адама та Єви з’являються зі свого загадкового світу лише в смутні для Нарнії часи, але це зовсім не означає, що таке трапляється часто. Навпаки, між їхніми появами зазвичай проходили сотні чи навіть тисячі років, коли одного миролюбного короля зміняв інший не менш миролюбний, аж доки майже неможливо було згадати їхні імена чи навіть скільки їх було, і майже нічого не відбувалося такого, про що можна було б згадати в книжках з історії. Він розповів їй про стародавніх королев та героїв, про котрих вона навіть і не чула: про королеву на ім’я Біла Либідь, що жила ще до часів Білої Відьми й одвічної зими і чия врода була такою, що коли вона дивилася на своє відображення десь у лісовій заплаві,