Дафна дю Мор'є - Птахи та інші оповідання

мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.

У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мене. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там, на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім повніше, голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулися до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але такий прекрасний, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі й низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте-Вериту повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пливучих хмар.

Я чекав, досі стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік кам’яного схилу. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.

Я підвівся з колін, але стояв на місці. Мої очі були приковані до веж і стін. Тепер, коли місяць сховався, там ніщо не ворушилося. Їх могло б і не бути, тих постатей і співу. Можливо, їх створили мої власні страх та уява.

Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій був таким:

Люба Анно!

Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте-Вериті. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити: маю підстави вважати, що Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте-Верити, щоб ушкодити її.

Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.

І мій підпис внизу сторінки.

Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. Прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати постать.

Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із роззявленої шпарини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.

Я прокинувся із зусиллям, немов викинутий у реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.

Я сів і роззирнувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте-Веритою обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас.

Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожня. Ніяких ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. У камері не було дверей. Вхід був відкритий — довга щілина, як вікно, але досить широка, щоб крізь неї протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їхній трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили — не знаю, наскільки історичні вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, але всі простягали руки до місяця вповні, зображеного на стелі. Проте дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив цигарку, дивлячись убік, але весь час, поки світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче