Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

а також спільноту людей, які приймають холодну ванну. Це було схоже на якусь маячню, але я був у відчаї. Наслідуючи їхній приклад, я перейшов від приймання холодного душу до того, що наповнював ванну холодною водою й занурювався у неї. Це було навіть краще, тож я підняв планку й почав додавати у воду лід, аби ще сильніше знизити температуру. Мені вдалось отримати приблизно 10 градусів.

Я почав регулярно занурюватися у крижану воду на 10–15 хвилин уранці, а потім ще раз перед сном. Протягом наступних трьох років я робив це щодня. Це стало ключем до мого одужання.

– Що ви відчуваєте, занурюючись у холодну воду? – запитала я.

– Перших 5–10 секунд моє тіло кричить: «Припини! Ти себе вбиваєш!». Це дуже боляче.

– Можу собі уявити.

Я ненавиджу холодну воду й не здатна витримати таку температуру навіть кілька секунд.

– Я запевнив себе, що це триватиме недовго і що воно того варте. Після початкового шоку моя шкіра починає німіти. Потім відразу відчувається піднесення. Це як наркотик... Пам’ятаю, саме такі відчуття виникали у мене після екстезі чи рекреаційного вікодину. Це щось неймовірне! Я годинами почуваюся чудово.

Люди з давніх-давен купалися у холодній воді. Лише ті, хто жив неподалік від природних гарячих джерел, мали змогу постійно насолоджуватися гарячою ванною. Не дивно, що в ті часи люди були брудніші. Стародавні греки розробили систему підігріву для громадських купалень, однак відстоювали ідею використання холодної води для лікування різних хвороб. У 1920-х німецький селянин Вінценц Прісніц пропагував використання крижаної води для лікування всіх фізичних та психологічних розладів. Він навіть перетворив свій будинок у санаторій для лікування крижаною водою.

Після появи сучасного водогону й опалення гаряча ванна й душ стали нормою, але останнім часом занурення в холодну воду знову набуло популярності. На думку спортсменів з тих видів спорту, що потребують витривалості, це прискорює відновлення м’язів. «Шотландський душ» є відомим також як «душ Джеймса Бонда»: його застосовував Джеймс Бонд, герой романів Яна Флемінґа про британського агента 007. Цей метод приймання душу полягає у тому, щоб завершити гарячий душ щонайменше хвилиною холодного душу. Гуру крижаної води, як-от голландець Вім Гофф, прославилися завдяки здатності занурюватися у воду, що має температуру замерзання, на декілька годин поспіль.

Науковці Карлового університету в Празі, автори статті у European Journal of Applied Physiology, провели експеримент, під час якого 10 чоловіків зголосилися зануритися у холодну воду (14 градусів) на одну годину, тримаючи голову над поверхнею.[102] Це тепліша вода, ніж у Майклових ваннах, що може пояснити, чому учасники цього досліду змогли витримати цілу годину. Взявши у цих чоловіків зразки крові, дослідники з’ясували, що внаслідок занурення у холодну воду концентрація дофаміну в плазмі крові збільшилася на 250 %, а концентрація норепінефрину – на 530 %. Рівень дофаміну поступово й невпинно зростав протягом усього часу перебування у холодній воді й залишався підвищеним ще протягом години після цього. Рівень норепінефрину швидко зріс протягом перших 30 хвилин, залишався незмінним упродовж останніх 30 хвилин, після чого протягом години знизився на третину, проте залишався значно вищим за базовий рівень навіть протягом другої години після занурення. Дофамін та норепінефрин трималися на високому рівні значно довше за больовий подразник, що пояснює слова Майкла: «Після ванни я годинами почуваюся чудово». Результати інших досліджень щодо вивчення впливу занурення у холодну воду на мозок людей і тварин свідчать про аналогічне підвищення моноамінових нейромедіаторів: наприклад, дофаміну, норепінефрину, серотоніну. Саме ці нейромедіатори регулюють задоволення, мотивацію, настрій, апетит і концентрацію уваги.

Під час інших досліджень вплив сильного холоду на тварин не лише підвищував рівень нейромедіаторів, а й сприяв росту нейронів. Це вражає ще більше, бо відомо, що нейрони змінюють мікроструктуру лише під дією обмеженої кількості обставин. Крістіна фон дер Оге та її колеги дослідили мозок ховрахів, котрі впадають у зимову сплячку.[103] Під час сплячки температура тіла й мозку тварин знижується до 0,5–3 градусів за Цельсієм. За температури замерзання нейрони ховрахів, які перебувають у стані сплячки, мають вигляд кволих дерев з малою кількістю гілок (дендритів) і ще меншою кількістю листя (мікродендритів).

Якщо ж ховраха, котрий перебуває у стані сплячки, зігріти, то нейрони демонструють дивовижне поновлення росту, немов листяний ліс у розпал весни. Поновлення росту відбувається раптово, не поступаючись при цьому нейропластичності, яку можна спостерігати лише під час розвитку зародка. Ось що написали про це автори дослідження: «Продемонстровані структурні зміни у мозку тварин, які перебувають у стані зимової сплячки, є найдивовижнішим з усього, що можна знайти в природі... Тоді як під час розвитку зародка макаки-резус подовження дендритів у гіпокампі може досягати 114 мікрометрів за день, дорослі тварини у стані сплячки демонструють аналогічні зміни всього лише за 2 години».

* * *

Випадкове відкриття Майкла про переваги занурення у крижану воду чудово ілюструє, як натискання на той бік терезів, де розташований біль, може призвести до його протилежності – задоволення. Однак на відміну від натискання на шальки задоволення, під впливом болю дофамін виробляється опосередковано й може бути стійкішим. Тож як це працює?

Біль спричиняє задоволення, запускаючи в організмі власні механізми регулювання гомеостазу. У цьому випадку після первинного больового стимулу гремліни починають стрибати на той бік терезів, де розташоване задоволення.