Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

логічний процес, перехід від припущення до висновку. Не можемо ми сказати й, що вона чогось хоче, бо хотіти — це відчувати брак чогось. Ані сказати, що первісна сутність діє. Ейн Соф не діє, бо діяти означає поставити перед собою мету і здійснювати її. До того ж, якщо Ейн Соф нескінченний (різні кабалісти порівнюють його з морем, що є символом нескінченності), як може він хотіти чогось іншого? І яку іншу річ він міг би створити, як не іншу нескінченну Сутність, яка б змішалася з ним? А що створення світу, на жаль, необхідне, ми маємо десять еманацій, десять сфірот{138}, що виникають з Нього, але не є пізнішими за Нього.

Ідею вічної Сутності, яка завжди мала цих десять еманацій, важко збагнути. Ці десять еманацій еманують одна з одної. Текст мовить, що вони відповідають пальцям рук. Перша еманація зветься Короною й подібна до променя світла, що виникає з Ейн Софа — променя світла, що не зменшується, необмеженої сутності, яку неможливо зменшити. З Корони виникає інша еманація, з неї — ще інша, з тієї — нова, і так поки їх стає десять. Кожна еманація троїста. Одна з її трьох частин — та, через яку вона спілкується з Вищою Сутністю; друга, центральна — головна; за допомогою третьої вона спілкується з нижчою сутністю.

Десять еманацій утворюють людину; ця людина, Адам Кадмон{139}, Людина-Архетип. Вона перебуває на небі, і ми є її відбитком. Людина, що складається з десяти еманацій, еманує один світ, другий — загалом чотири. Третій — це наш матеріальний світ, а четвертий — світ пекла. Всі вони є частками Адама Кадмона, який вміщає людину та її мікрокосм: геть усе.

Йдеться не про експонат музею історії філософії; гадаю, ця система має застосування: вона може придатися нам для роздумів, для намагань збагнути всесвіт. Гностики на багато століть випередили кабалістів, вони мають схожу систему, що постулює невизначеного Бога. Від цього Бога на ім’я Плерома{140} (Повнота) еманує інший Бог (я переповідаю згубну версію Іринея{141}), а від іншого Бога — нова еманація, і ще, і ще, і кожна з них утворює небо (ціла вежа еманацій). Ми доходимо до числа триста шістдесят п’ять, бо астрологія — це згромадження. Дійшовши до останньої еманації — тієї, де Божество наближається до нуля, — ми зустрічаємо Бога на ім’я Єгова, який створює цей світ.

Чому він створює цей світ, повний помилок, жахіть, гріхів, фізичного болю, почуття провини, злочинів? Тому що Божество дедалі зменшується і, дійшовши до Єгови, створює цей світ.

Той самий механізм мають десять еманацій сфірота й чотири світи, які той утворює. В міру того, як ці десять еманацій віддаляються від Ейн Софа, від нескінченності, від незбагненного (незбагненних, як інакомовно називають це кабалісти), вони втрачають силу, поки доходять до тієї, що створює цей світ — цей світ, у якому перебуваємо ми, — повний помилок, нещасть і лише миттєвих проблисків щастя. Ця думка не абсурдна; ми опиняємося віч-на-віч із вічною проблемою зла, про яку чудово сказано в Книзі Йова, що, за Фройдом{142}, є шедевром усіх літератур.

Ви, мабуть, пам’ятаєте історію Йова. Переслідуваного праведника, чоловіка, який хоче перед Богом оправданим бути, чоловіка, якого засуджують друзі, який гадає, нібито він без гріха, до якого врешті-решт Господь промовляє з бурі. І каже Йову, що людина не в силі порушити Божі права. Бог наводить два цікавих приклади — бегемота й кита, і мовить, що це Він їх створив. «Ми повинні відчути, — зауважує Макс Брод{143}, — що Бегемот («тварини») такий великий, що його згадано у множині, — і додає, що Левіафан може бути двома чудовиськами — китом або крокодилом». І далі Бог каже Йову, що Він такий же незбагненний, як ці чудовиська, і люди не можуть судити про Нього.

До цього доходить і Спіноза, коли стверджує, що надавати Богові людських рис — це так, начеб трикутник заявив, буцімто Бог є по суті трикутним. Називати Бога справедливим, милостивим означає наділяти його людськими рисами — це однаково, що запевняти, нібито Бог має лице, очі або руки.

Отже, перед нами вище Божество й нижчі еманації. Слово «еманації» видається найбільш безневинним, аби не покладати вину на Бога; щоб провина, як зазначив Шопенгауер{144}, була не на королі, а на його міністрах, і щоб ці еманації створили цей світ.

Мали місце спроби виправдати зло. Для початку згадаймо класичне виправдання теологів, згідно з яким зло має негативний наратив, і сказати «зло» — це просто означити відсутність добра; виправдання, яке для кожної чутливої людини вочевидь є облудою. Будь-який фізичний біль такий же сильний або й сильніший за будь-яку втіху. Нещастя — це не відсутність щастя, в цьому є щось позитивне; коли ми нещасні, то відчуваємо це як нещастя.

На виправдання зла існує вельми вишуканий, але цілком облудний доказ Ляйбніца{145}. Уявімо дві бібліотеки. Перша складається з тисячі примірників «Енеїди», що вважається і, можливо, є досконалою книгою. У другій також тисяча книг, але різних, серед яких і один примірник «Енеїди». Яка з двох бібліотек переважає? Поза сумнівом, друга. Ляйбніц доходить висновку, що зло необхідне для розмаїття світу.

Інший приклад, який зазвичай наводять, — це картина, сказати б, чудова картина Рембрандта. На полотні є темні місця, які можуть відповідати злу. Наводячи приклад з полотном чи з книгами, Ляйбніц, здається, забув, що одна справа, що в бібліотеці можуть бути погані книжки, і зовсім інша — бути цими книжками. Якщо ми є якоюсь із цих книжок, тоді ми приречені на пекло. Не всі в такому захваті (і я не знаю, чи відчував він цей захват завжди), як К’єркегор{146}, який сказав, що, якби у пеклі перебувала одна-єдина душа, бо це було б необхідно для розмаїття світу, і це була б його власна душа, то з надр пекла він би славив Усевишнього.

Не знаю, чи легко почуватися так; не знаю, чи К’єркегор і далі думав би так само після кількахвилинного перебування у пеклі. Однак сама ідея, як бачите, стосується фундаментальної проблеми існування зла, яку гностики й кабалісти вирішують однаково.

Вони вирішують її, стверджуючи, нібито всесвіт є творінням убутного Божества, чиє роздроблення доходить до нуля. Тобто до Бога, який не є Богом. До Бога, який є віддаленим нащадком Бога. Не знаю, чи здатний наш мозок працювати