Тетяна Овчіннікова - Обери мене, Тетяна Овчіннікова

Розділ 18. Кінна прогулянка

На сніданок я прийшла однією з останніх – ледве змусила себе підвестися, моя б воля – спала б до обіду! Отож і з Брінейном, як вчора, не вдалося перекинутися хоч кількома словами. Лише коли очі наші зустрілися, я змовницьки усміхнулася, а потім ледве змогла подавити позіхання, чим розсмішила вже його. У нас з’явилася ще одна потайна – зустріч у бібліотеці, і це неймовірно зближувало.
А зараз я могла тільки спостерігати, як він зовсім не бере участі у бесіді (хоча, аби бути чесною, він і вчора не дуже активно спілкувався, коли всі посходилися), час від часу ще й потирає перенісся та кліпає сонними очима. Тож я теж завадила йому виспатися? В грудях згорнувся маленький муркотливий клубочок задоволення. Якраз там, де шкіри торкався зачарований ним кристал. Його я не зняла й на ніч, коли солодко спала. Мені навіть ввижалися теплі обійми! Треба поцікавитися при нагоді в Аззама, чи таке можливо.
Одразу ж після сніданку, послалася на погане самопочуття – ось вже де знадобилася легенда про слабке здоров’я! – і рушила висипатися після безсонної ночі у бібліотеці з принцом. Бідний Ейн, як він певно позіхає на зустрічі з Соллі. І біднесенька Соллі, яка певно приймає це на свій рахунок. Сказала б, що шкодую, що завадила їх зустрічі, але ні, я ні про що не шкодувала! І заснула без докорів сумління. І майже увесь день проспала.
А ввечері вагалася, куди ж мені піти – у сад, чи до бібліотеки? У сад не хотілося, бо бажала бачити свого співбесідника, а в бібліотеку не пішла, пожалівши принца, якому теж потрібно виспатися перед нашою завтрашньою прогулянкою. Тому схопила обрану вчора книгу і поринула у читання.

Після сніданку у день нашої зустрічі Брінейн попросив мене затриматися у їдальні, і коли всі її покинули, мовив:
- Ви не передумали стосовно нашої зустрічі?
- Ні в якому разі? А ви?
- Повен світлих сподівань, - лівий куточок вже звично поповз вгору, змушуючи мене усміхатися у відповідь.
Але мить потому він закусив нижню губу і нахмурився.
Що? Питання поставити не встигла – Брінейн пояснив:
- Я не зможу вас забрати, тому до конюшні приведе Вальгард. Я вже чекатиму на вас там, добре?
Цікаво, якби я сказала, що ні, що б він робив?
- Так, звісно.
- Тоді побачимося за пів години.
Вальгард уже звично чекав на мене за дверима і поставив те ж саме запитання:
- Ви не передумали стосовно прогулянки на конях?
- Ні, все лишається в силі.
- Але ж ви ще вчора почувалися недобре.
- А сьогодні повна сил.
- Добре, але може все ж скористаєтеся дамським сідлом?
Та ще чого!
- Ні, хай все лишається, як є.
Вальгард приречено зітхнув і зробив нову спробу достукатися до мене:
- Розумієте, принц Брінейн… Він…
Ця недомовка мене пройняла. Принц мені збрехав? Він не надто хороший у верховій їзді? Чи не нашкодимо ми йому?
- Що таке? – змусила герцога продовжувати.
- Брінейн надто рвучкий. І обожнює коней. Впевнений, що він візьме такий темп, що вам буде складно за ним угнатися.
То Гард турбується за мене? От вже чого не варто!
- Не думаю, що принц стане так себе поводити зі мною, - заспокоїла герцога, а сама в душі понадіялася, що таки стане. Бо я збираюся взяти максимум від нашої прогулянки. Коли ще доведеться?
- Я теж на це сподіваюся. Але все одно, будьте обережні.
Я лише кивнула головою.
А Вальгард раптом здивував, продовживши:
- І я щиро вдячний вам за те, що ви так щиросердно поставилися до молодшого принца. Повірте, для нього це дуже важливо. Як і для нас усіх.
І для мене теж…
За пів години, одягнувши свою улюблену бузкову амазонку, яка замість спідниці мала широкі шаровари та заплівши волосся у дві коси, аби не розкуйовдилося, я у супроводі Вальгарда та Зейдена як охоронця вийшла до конюшні. Там на мене вже очікував принц Брінейн, він сидів на білому коні, і по тому, як його кінь гарцював від нетерпіння, я зробила висновок, що вони з принцом до пари один одному – норовливі, рвучкі та нестримні! Поряд під вуздечку тримав ще одного коня інший, не той, котрий проводжав мене до покоїв, помічник принца – Стіг, здається.
Гард, коли побачив призначеного мені коня, аж спалахнув від обурення:
- Ейне, ти сказився? Нащо ти обрав цього демона для принцеси?
- Гарде, заспокойся! Буревій добре об’їжджений та витривалий. Ти сам на ньому їздив і хвалив його. Він – найкращий вибір.
- Але не для принцеси ж! – ніяк не міг вгамуватися герцог.
Я зрозуміла, що час мені втрутитися:
- Вальгарде, Ваша Високосте, не треба сваритися. Дозвольте мені спробувати трохи проїхатися на Буревієві. Впевнена, все буде добре, але якщо раптом я відчую, що не можу впоратися, то обов’язково зміню коня. Добре?
Гард лише тяжко зітхнув, подивився на мене, немов на нерозумне дитя, але все ж таки кивнув зі згодою. Брінейн лише знайомо усміхався лівим кутиком рота – принц був упевнений, що я упораюся з Буревієм.
Так і сталося: Гард допоміг мені сісти в сідло, я пустила коня кроком навколо майданчика, змусила повернути вправо, вліво, розвернутися, а потім і стати на диби. Буревій слухняно виконував всі команди, хоча було зрозуміло, що коню не терпиться пуститися в галоп. Як і мені. Може тварина відчуває мій настрій?
Але ми спокійно наблизилися до чоловіків, що на нас очікували. Я поцікавилася:
- То як? Як на мене, цей кінь – прекрасний.
Брінейн схвально кивнув, а от Вальгард знову лише зітхнув, кинув погляд на Зейдена в пошуках підтримки, очікувано не отримав її, бо мій охоронець знав, на що я здатна, тож мовчки махнув рукою, мовляв, робіть, що забажаєте.
Ми неквапливим кроком рушили до воріт, Стіг та Зейден трималися позаду, супроводжуючи, але не заважаючи. І хоч як би мені не хотілося побути наодинці з принцом, я розуміла, що охоронці нам дійсно не завадять. Щойно ми вийшли за територію палацу, як принц поцікавився:
- Куди б вам хотілося поїхати, Ваша Високосте?
- Туди, де можна без застороги пустити коня в галоп та віддатися на волю вітру!
- Я в вас не помилився! Тому й вибрав Буревія.
- Відступили від стереотипів, нарешті?
- Так, і дуже шкодую, що не зробив цього раніше. Їдьмо, я знаю одну місцину за містом.
Доки ми пробиралися вузенькими вуличками, я мала можливість як слід роздивитися свого супутника. Брінейн, як і завжди, був одягнений у темний одяг. Високий комір його камзолу був скроєний таким чином, що прикривав значну частину шраму на обличчі – певно принц соромиться або не хоче лякати зустрічний люд. На руках його знову були одягнені перчатки, лише цього разу чорного кольору та пошиті з м’якої замші. Ноги Брінейна на стегнах були міцно пристебнуті до сідла ременями, а саме сідло ззаду мало високу спинку, до якої теж кріпилися ремені, що охоплювали ще й талію принца.
Мій супутник помітив мою цікавість, бо почав пояснювати:
- Таке приладдя необхідне для того, аби я не випав із сідла та не зсунувся. Я не можу контролювати нижню частину свого тіла, тому й усидіти на сидінні не можу без цих ременів.
- Ой, чудово, що ви все ж знайшли спосіб триматися в сідлі. Це ж і коня довелося навчати по-іншому. Яке, до речі, у нього прізвисько?
- Привид.
- О, а ви казали, що привид тут тільки один.
- У палаці – я й справді один, - засміявся Брінейн. – А стосовно коня, то я сам в юності його навчав, і трюкам також, ми дуже прив’язалися один до одного, тож поки я видирався з лап смерті, Привид дуже сумував у конюшні, не давався нікому. А мені не казали, тому коли я випадково дізнався, то змусив віднести мене до товариша. Там і вирішив знову сісти до сідла. Але все далося не так просто. Ми разом з Привидом пристосовувалися до мого каліцтва, вчилися крокувати, потім збільшували темп. Визначалися із найзручнішими способами закріпити мене у сідлі.
- Ви провели грандіозну роботу! – захоплено вигукнула я. – Ви двоє – просто дивовижні. Привид видається таким слухняним!
- Але це не заважає йому сподіватися на веселий день! – пожартував Брінейн і широко усміхнувся. Такої його усмішки я ще не бачила, коли він усміхався всім принцесам, то вуста його не розкривалися. Зараз же усмішка демонструвала білосніжні зуби з дещо випнутими скривленими іклами. Свята Іскра, я просто танула, тонула в його веселому погляді, навіть зморщена права щока не псувала приголомшливого ефекту. Який же принц привабливий! Засоромилася свого відвертого захоплення, тому відвернулася, поглянула вперед на дорогу.
Я думала, ми поїдемо на рівнину, можливо туди, звідки я приїхала з дому. Але ні, принц прямував все вище вгору, скоро вуличка обірвалася, лишилася тільки неширока дорога, де ледве вистачало місця нашим коням йти поруч. Піднялися на невисоку гору – сусідку тієї, на яку ми підіймалися канатною дорогою з Гардом. А далі спустилися в зелену долину, простору, мальовничу, вкриту пишним килимом молодої трави.
- Місцевість тут рівна, - запевнив мене Брінейн. – Можна сміливо пускати коня вскач. Ну то що? Помчали?
- Авжеж! - вигукнула я і першою пришпорила коня. Як це зробив принц, я не маю жодного уявлення, проте вже кілька митей потому він з вигуком наздогнав, а потім і обійшов мене. Я ж намагалася не відставати – нарешті вітер гудів у мене у вухах, я так цього чекала!
Буревій мчав зі швидкістю, відповідною своєму імені, проте Привида йому не наздогнати. Агат можливо й зміг би скласти конкуренцію, але точно не обігнати. Принц зі своїм конем складали неперевершений тандем! Дивлячись на Брінейна зараз, я б ніколи не сказала, що він не відчуває ніг. Хоча сам він сказав не так, «не контролює», тож відчуття збереглися? Навряд чи я маю право запитувати, пам’ятаючи його реакцію на моє запитання у бібліотеці.
- На гору? – вигукнув принц, і я радо кивнула у відповідь.
На гору мчати було ще складніше, проте наші коні впевнено здолали підйом і вже скоро ми змогли милуватися краєвидами на вершині гори. Наші провожаті, Зейдан та Стіг, безнадійно відстали, знаходилися лише на середині схилу.
- Задоволені? – запитав у мене Брінейн.
- Так, Ваша Високосте, я навіть не знаю, як вам дякувати. Я бажала так проїхатися на коні відколи сіла в карету вдома і рушила до Лісового Котячого краю.
- І дорогою жодного разу не сідали на коня?
- Ні.
- Але ж чому? – здивування у голосі принца було непідробним.
- Непристойно. На Бояну й так кидали осудливі погляди. Але ж то Бояна. Уявіть собі здивування Вальгарда, чи шок Інгольва, якби ще і я попросила для себе чоловіче сідло.
- О так, - засміявся принц. – Вальгард кілька разів перепитав мене, чи правильно я зрозумів ваше прохання про чоловіче сідло.
- До речі, я ж повинна була переказати свої побажання щодо зустрічі через Гарда. Як ви пояснили, чому я повідомила вам особисто.
- Сказав правду, що ми зіштовхнулися з вами в бібліотеці та відверто поговорили. Не згадав лише час нашої зустрічі.
- Он як! А я все гадала! Дякую, що не видали мене.
- Це було і в моїх інтересах також. Тож які у нас плани далі? Повертаємося? Чи проїдемося ще кудись?
Я мрійливо подивилася вдалину, туди, де крізь блакитний серпанок проглядав куточок моря.
- Скажіть, Ваша Високосте…
- Називайте мене Ейн, будь ласка.
- О, дякую, тоді ви теж звіть мене Лія.
- Добре, Ліє, то що ви хотіли дізнатися?
- Скажіть, Ейне, а чи далеко звідсіля до моря?
Він простежив за моїм поглядом і лише потім відповів:
- Туди, куди ви зараз дивитеся – так, понад день шляху. Але неподалік є затока, якими перемежоване наше Китове узбережжя, вона глибоко врізається в суходіл, тому знаходиться на значній відстані від відкритого моря, проте теж має величний вигляд. Тож до неї всього кілька годин.
Мені згадалося, з яким захватом і Ворон описував такі затоки, тож ще більше захотілося подивитися на одну з них на власні очі.
- Ніколи не бачила моря, - задумливо протягнула я, все ще не відводячи погляду від синього клаптика. – А чи не могли б ми?... Ой, вибачте, знову я нахабнію.
- Що ви хотіли? – допитувався принц.
- Проїхатися до моря, звісно ж. Хоча б до згаданої вами затоки. Але не беріть в голову, для мене відведений час лише до обіду, тому ми ніяк не встигнемо. Вже, мабуть, час повертатися.
- Я думаю пліткарі вже донесли вам, що принцеса Орлейт відмовилася від зустрічі зі мною. Тому я цілком можу посвятити вам увесь свій день. І з радістю б це зробив.
- Але? – упевнена просто, що за такою тирадою має слідувати якесь негарне «але», яке зовсім мені не сподобається.
Брінейн сумно усміхнувся лівим куточком рота і почав пояснювати:
- Як ви маєте пам’ятати, я не можу ходити, тож і спішитися для мене не в рідній конюшні буде майже неможливо. А назад задертися у сідло – точно нездійсненна задача. Навіть з допомогою левітації.
- Вам буде важко протриматися в сідлі увесь день?
- Ні, це якраз просто. Але раптом вам знадобиться допомога, я просто не зможу вам її надати. Магія магією, але в деяких ситуаціях я виявляюся просто безпорадним.
До нас нарешті доєдналися наші Зейдан та Стіг, було видно, як виснажені й вони самі, і їхні коні. Ейн вказав на очевидне:
- І хлопці нам не допоможуть. Їх коні не призначені для таких далеких і швидких переходів. Їм доведеться залишитися на найближчому заїжджому дворі та чекати на наше повернення. Свята Іскра, та я навіть поїсти нам придбати не зможу!
- Але це зможу зробити я, - тихо мовила у відповідь. – Запитайте у Зейдана, я не тендітна квіточка, я справжня пустельна колючка, яка здатна сама за собою подивитися. Вам не треба турбуватися про мій добробут. Тільки вказувати дорогу та розважати цікавими історіями.
- Ви впевнені? Не пошкодуєте?
- Точно – ні! Але чи не почнуть нас шукати у палаці?
- Туди я можу надіслати магічного вісника. То що, їдемо?
- Авжеж!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍