Тетяна Овчіннікова - Обери мене, Тетяна Овчіннікова

Хоч як мені не хочеться кинутися ввечері до саду, та я маю дещо дослідити. Та й не певен я, що пташка, ні – Сана, прийде сьогодні, адже ми вже бачилися. Тому вирушаю на побачення до фоліантів у бібліотеку. Навіть встигаю переглянути побіжно більшість із запланованого, коли мою самотність переривають.
Вона матеріалізувалася у відповідь на мої думки? Тактовно поривається втекти. Та чи відпущу я її? Звісно ж ні. Насамперед запропонував все ж таки обрати собі книгу, і пташечка знову мене здивувала. Скільки ж у ній загадок? І як хочеться дослідити їх усі.
Засвітив ще кілька світляків, аби Сана не псувала собі зір, а сам гарячково вигадував причину, аби вона ще трохи лишилася зі мною. Ну можу ж я турбуватися про те, щоб вона не заблудилася? Якби міг, сам би провів її, але це наразі неможливо. Тому пропоную викликати когось із моїх хлопців. Ще й вісника надсилаю. Але там – не заклик якнайшвидше прийти, а лише попередження про нове завдання і розпорядження чекати.
Ось так, тепер Сана на кілька хвилин (але я дуже сподівався, що на довше) у повному моєму розпорядженні. Розгублено стоїть переді мною. Запропонував би їй теж сісти, але поряд сидінь нема, диван та кілька стільців за широким столом стоять аж надто далеко – не хотілося б кричати. А на підлокітник мого крісла вона сісти не погодиться.
Запитую те, що найбільше мене бентежить – чи прийде вона до мене на зустріч? І тут стається дивовижа: Сана просить про кінну прогулянку! Одразу ж спохоплюється, просить вибачення, думає, що зачепила мої почуття! Ні, пташечко, я зовсім не засмучений, адже кінь – це було першим, чого я зажадав, коли хоч трохи зміцнів. Тому на коні я почуваюся досить впевнено. З ременями, правда, які тримають мої ноги. І у спеціальному сідлі. І на спеціально навченому коні. Але, сподіваюся, тебе це не злякає.
От тільки чи не зашкодимо ми твоєму здоров’ю?
І тут мене знову дивують! Почуваюся шкодливим хлопчаком, слухаючи її гнівну тираду. Мало що розумію про карету та незграбність, але суть ловлю – здоров’я у пташки міцне. І їй набридло слухати протилежне. Дівчина правда швидко осікається, просить вибачення, червоніє. А мені стає так весело, що не можу стримати сміху. Пташечка насторожено оглядається, а я вирішую пофліртувати (у свій спосіб, звісно ж) – Свята Іскра, як давно я цього не робив! Спокушаю її словами, готовий будь-якої миті відступитися.
Але вона знову мене дивує: без вагань опускається на підлокітник крісла. Сидить зовсім поруч, я навіть можу відчути ледь чутний аромат її парфумів. Як же хочеться пригорнути її до себе, але тоді вона точно злякається і втече. Цікавлюся про карету і чую зовсім неймовірну історію! Бездоганна Орлиця, якою вона всім нам видавалася, виявляється має слабкості! Але я знав про це вже давно, бо в образі компаньйонки вона не соромилася відкрити мені свою справжню особистість. Як відкривається і зараз.
Коли я засміявся, дівчина коло мене здригнулася. Але запевнила, що не з переляку. Здогадалася? Впізнала? Мені й хотілося, аби це було так, і страшно було, що моя пташка тоді вже точно злякається. Поспішив заговорити їй зуби.
Договорилися до того, що я пообіцяв зберегти в секреті її «неідеальність» (звідки вона це взяла – вона бездоганна), а потім і зізналися, що нам цікаво в компанії один одного.
А далі якось перескочили до теми моїх ушкоджень і я побачив у ній той самий нездоровий інтерес, що і в інших. Тож її теж цікавить лише те, що зі мною трапилося, можливість першою дізнатися подробиці? Як я міг так помилятися? Відвертаюся, не в змозі подивитися в її лицемірні очі, бурмочу щось і вже опускаю руку за крісло, аби непомітно відправити вісника хлопцям, що пора вже її забирати, як раптом…
І сам не розумію, як опиняюся у її обіймах. Крихітні рученята ледве здатні охопити мої плечі, але вона дуже старається, а чоло торкається моєї вилиці. Ніжний шепіт, повний щирого розкаяння, викликає сироти по тілу.
Сам від себе не чекаючи, користаюся моментом і перетягую її собі на руки, лагідно пригортаю. Серце ладне вискочити з грудей від стримуваних емоцій, і я певен, пташечка це відчуває. Але не тікає, навіть спроби звільнитися не робить, і це викликає болісний щем у грудях. Пояснюю їй свої почуття, а вона раптом починає схлипувати. Та ще й подивитися не дає. Це вона через мене засмутилася? Право, не варто.
Затихла, коли я став погладжувати її голівку, а згодом і відсторонилася. На щоках подекуди зависли сльозинки. Стираю їх перчатками, а вона раптом цікавиться, чи завжди я ношу їх. Майже. Знімаю лише у вежі та у своїй кімнаті. Але як би я зараз хотів зняти їх та доторкнутися до тебе, моя пташечко…
За вікном світає. Час відпускати моє пташеня, бо завтра на неї, та й на мене, чекає насичений день. Не можу не запросити її до бібліотеки ще. І з радістю чекатиму на її візит.
Чию ж компанію вона обере наступного разу? Скаліченого принца чи загадкового Ворона? Я радий бачитися з нею в обох іпостасях, але в образі принца її увага радує мене значно більше, бо вона бачить мене справжнім і не гидує. Та тільки у Ворона вже є право її обіймати та цілувати.
Чи не час зізнатися?