Марина Гриміч - Фріда

Розлюбив мене мій милий —

Знать, судьба моя така!

А Костя Шухер сидить на кам'яній сходинці в підвал, курить самокрутку і плаче.

Ідилія, та й годі.

Нічого не розумію.

1 грудня, 1946 року м. Бердичів

Виглянув я вранці у вікно — біло-біло, тихо-тихо. Лише між балконами гойдається і порипує заморожена білизна Ірени Жевуської.

Неділя. Можна трохи пописати.

Вчора приходила до мене на роботу Аня. Їй виповнилося шістнадцять, треба оформляти паспорт. «Вона вже повнолітня», — подумав я і запропонував їй заміж.

Вона засміялася і сказала, що я вже запізнився.

— Тобі вже хтось запропонував?

— Ні! — каже вона. — Час весіль уже минув! Треба чекати хіба до м'ясниць я обурився: «Знову ти зі своїми забобонами! Зразу видно, що ти не комсомолка. Голова забита різними забобонами!»

А вона ще раз засміялася і сказала:

— Інакше заміж не піду!

От тобі й усе!

— Гаразд. А коли ж ті «м'ясниці?» — питаю я.

— Не знаю! Десь в кінці зими або на початку весни. Спитаю у мамки!

— Як це так, що не знаєш?

— А Вони щороку міняються. Залежно від того, коли Паска, Вираховуються!

Я мало крізь землю не провалився! Вона каже отаке в державній організації!

— Тихо! — кажу їй. — Не кажи таких слів! Бо мене з партії виженуть!

— Тю на вас! — тільки й сказала вона, закопилила губу і пішла додому.

Отака вчора була пригода. Тепер не знаю, що й робити. Як дізнаються, що я, комуніст, підлаштовую своє весілля до церковного свята — не знаю, що зі мною буде! А з іншого боку, і ображати Аню не хочу. Хороша вона дівчина. Я оце придивлявся до неї півроку, підходить вона мені: роботяща, гарна, лагідна, хазяйновита. А мені скоро тридцять. Треба вже про дітей подумати. А тут усе поруч — навіщо десь когось шукати?

3 грудня 1946 року, м. Бердичів.

Видалася вільна годинка — темніє тепер рано, людей ходить менше. На роботі не затримуюся. Можна погомоніти зі своїм щоденником.

Мучить мене одна історія. Почала вчащати до мене Берта Соломонівна. Просить записати Галю на неї. Виявляється, як я й здогадувався, Галя — не рідна Бертина дочка. Як ховалися Каци від фашистів В одній українській родині, на хуторі Ямна, хтось із односельчан їх виказав, прийшли німці й оточили хату. Берта з донькою господаря, а та з немовлям на руках, вилізли крізь заднє віконце і побігли до лісу. За ними погналися німці, стали стріляти з автоматів і вбили українку. А Берту не зачепило. Далі в ліс німці боялися йти (через партизанів), то й повернулися. А вже сутеніло. Берта підповзла до тієї молодиці і забрала немовля. Три дні вона блукала з ним по лісу, поки не приблудила до хати лісника, — там якраз переховувалися партизани. Нагодували її, напоїли, полікували немовля, яка дивом вижило. Берта полюбила дівчинку, як рідну, а своїх дітей у неї не було. От вона й попросила записати в паспорті, що Галя — її рідна дочка.

Я нічого не мав проти Берти Соломонівни, але як це зробити? Це ж підробка документів! Я запропонував, щоб вона удочерила дитину офіційно. Але Берта Соломонівна — нізащо! «Як виросте Галочка і знайде документи, що насправді вона не єврейка, то мене відцурається!» «Чому? Ви ж її виростили. Не та мати, що народила…» — почав було я. А вона каже: «Дєтка, ти навіть не знаєш, що значить бути бездітною єврейкою! У нас кров передається по материнській лінії! З нашого роду лишилася тільки я. І