Нонна Задніпряна - Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна

Розділ п’ятнадцятий

Кіра довго не могла заснути. Вона обережно, ніби різнобарвні клаптики, розглядала своє давно минуле юнацьке кохання. Як вони з Едіком познайомилися на першому курсі, як разом мріяли, будували плани на майбутнє, як були впевнені, що одружаться, коли їм виповниться по двадцять років. Чомусь вік у двадцять років був для них символом дорослості. Здавалося, що прокинешся двадцятирічним – і все в житті стане по-іншому: з’явиться квартира, робота, повага з боку старших. 

Кірі зараз аж ніяково було згадувати себе, коли вона була двадцятирічною мрійницею. Однак все це було. Було і минуло, разом із тим юнацьким коханням. 

Навесні їй виповнилося двадцять, і вони з Едіком дожили до літньої сесії. У широкому Інститутському коридорі на підлозі лежали сонячні відбитки великих старих вікон з чудернацькими перехрестями рам. Едік вийшов з-за колонни. Він так подобався їй своєю атлетичною, трохи грубуватою фігурою, неслухняним, злегка кучерявим каштановим волоссям, мужніми, незважаючи на вік, рисами обличчя і пронизливими сіро-зеленими очима. Едік простяг назустріч руки. Вони обійнялися. Кіра відразу відчула неспокій, яким повіяло від обійм – надто короткі, надто міцні, надто швидко б’ється його серце. Вона тривожно подивилася йому у вічі:

– Що сталося?

Едік зобразив подив. І з награною легкістю відповів:

– Та нічого. А що мало статися? Просто хотів тобі дещо сказати, от і все.
– Добре. Тоді я тебе слухаю.

– Розумієш, мала… тут мої старі дещо придумали. Ти тільки не подумай, що я їх про це просив… Вони просто поставили мене перед фактом…

Едік нервово ковтнув, не наважуючись говорити далі. Кіра зрозуміла це і вирішила його підбадьорити:
– Кажи, не бійся, я не буду з тебе глузувати, хоч би там що. Кажи!

– Мені прийшов виклик в штати… Батькові родичі зробили… але я тобі кажу – навіть не знав, що вони про це домовлялися. А сьогодні вже кажуть – давай, приїжджай, дядько тобі хорошу роботу знайде…

– А ти що?

– Ну… Я погодився. 

– Отакої! Відразу й погодився? Навіть не сказав “я трохи подумаю”?

– Але…

– Що “але”? А як же ми з тобою? А як же я? Ти про мене хоч згадав?

– Та згадав, звісно. А вони кажуть: “ти там зачепишся й забереш її до себе. Тут тобі все одно нічого не світить, а там хоч заробляти будеш, будинок купиш, машину…”

– А ти й вуха розвісив…

– Чого ти так? Мені й справді робота нормальна тут не світить. Це в тебе батько начальник вузла.

– Отож. Він нас без роботи не залишить.

Едік махнув рукою.

– Не хочу я такої роботи і такого життя. Ти фільми про Америку бачила? Бачила як вони там живуть?

– Так це ж в кіно, дурнику. В кіно люди скрізь гарно живуть. А в житті зовсім інше. В житті працювати треба як проклятому, щоб бодай хоч щось гідне мати…

– Може я і дурник, але платять там в рази більше!

– То там і коштує все в рази дорожче!

Едік не знав, що й казати. Він був надто молодий, щоб мати глибокі думки і зважувати свої слова. Він ображено склав руки на грудях. І навис скелею над тендітною Кірою. 

– То ти не приїдеш до мене?

В очах у Кіри забриніли сльози:

– Коли? Коли я маю до тебе приїхати, Едіку? Через місяць? Через рік? Через два? Ти будеш працювати в штатах, заробляти гроші. А я? Що я робитиму, Едіку? Чекатиму поки ти мене покличеш? А якщо ти не розбагатієш? А якщо ти забудеш мене, що тоді? Я житиму день за днем очікуючи якоїсь манни небесної, а навколо мене вируватиме життя, емоції, почуття, на які я маю не звертати уваги, бо Едік пообіцяв, що колись мене забере. Колись! Не завтра не через місяць, а колись…

– То що ти пропонуєш, мала?

– Що я пропоную? Я пропоную тобі залишитися зі мною. 

– Як ти не розумієш! Я хочу кращого життя для нас обох!

– А мені здається, що ти мене кидаєш!

– Та не кидаю я тебе! Я хочу, щоб нам було краще.

– А мені краще, коли ми разом.

– Ні, мала, так не буде. Буде по-моєму, бо я чоловік, і я вирішую яким буде наше життя…

– Твоє життя. Бо я звикла сама розпоряджатися своїм життям! 

– Кіро, вибач, але я вже прийняв рішення…

– Рішення за нас двох? Вітаю, Едіку, але я прийняла інше рішення. Прощавай!

Вона відштовхнулася обома руками від його грудей і ледь не впала, а потім розвернулася, закрила обличчя руками і побігла, схлипуючи, геть довгим і порожнім коридором. Едік так і залишився стояти біля колони кліпаючи очима. Можна ще було крикнути: “Зачекай, мала, я пожартував, я нікуди без тебе не поїду!” Але він цього не зробив…

Кіра вибігла на вулицю. Їй стало трохи легше на свіжому повітрі, але серце було розбите і вона не знала як себе розрадити. На підгинаючихся ногах вона опустилася в метро і сіла у потяг. Тут її знов накрили емоції і вона, закривши обличчя руками розридалася. О цій порі у потязі було обмаль людей, і на неї ніхто не звертав уваги. Але через дві зупинки у потяг зайшов чорнявий, стрункий як тополя хлопець і сів якраз навпроти Кіри. Він кілька хвилин уважно придивлявся до неї, а потім сів поруч і легко-легко обійняв її за плечі:

– Ну, ну… не плач, сонечко, в мене серце карається, коли ти плачеш. Невже ти хочеш розбити мені серце?

Зараз Кіра вже не могла згадати, що саме вона йому відказала, але хлопцеві вдалося не тільки заспокоїти її, але й вмовити піти з ним з’їсти морозива, а потім ще й покататись на човні, і надвечір у тихій заводі скупатися в річці… зовсім без одягу. А потім в кущах верболозу вони кохалися до нестями, а потім кохалися ще і ще… 

Під ранок Кіра прийшла додому – скуйовджена й щаслива.

На порозі її зустрічали перелякані батьки:

– Де тебе носило!!!

Кіра хмикнула, знизала плечима і з легкістю збрехала:

– Гуляла з Едіком!

– Не бреши, Кіро! Едік вже раз із двадцять дзвонив – питався, де ти!

Кіра весело розсміялася:

– Ну, значить не з Едіком. І взагалі, пішов той Едік!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍