Велена Солнцева - Основи некромантії. Академія темної магії, Велена Солнцева

Глава 22

З Еріном ми розійшлись не зовсім на мирній ноті. Після його витівки, і промови з приводу правил пристойності, і що не варто дівчині, нехай і магичці хизуватися своїми не тільки щиколотками перед протилежною статтю, я розлютилася. У результаті пройшлася по всіх, і по світу де дівчатам навіть пукнути не можна, тому що не квіточками пахне, по чоловікам, які дозволяють собі малознайомим дівчатам робити зауваження, коли їх ніхто не просить, і по академії, де не спромоглися придумати жіночу спортивну форму, тому як бігати у сукнях це формене знущання.

В результаті скинувши з себе чималу тушу блондина, розкланялася перед орком, який з цікавістю спостерігав за нашою суперечкою, і сповнена обурення, як самовар пару, пішла на вихід із полігону. У спину мені мчало суворе:
-Я ще нікого не відпускав, якщо не зупинетесь, заробите три заняття у вихідні дні.

Показала фак усім, після чого мене нагородили вже чотирма заняттями, напевно через побоювання, що я на них якесь закляття своїм середнім пальцем наслала, але мене це не зупинило, я пішла з твердим наміром не повертатися, поки керівництво цієї адової академії не придумає форму для дівчат, бо плутатися в подолі я відмовлялася.

Сьогодні це була остання пара, тому практично із чистою совістю вирушила до гуртожитку. Комендант спробував мене зупинити, щоб щось сказати, ось тільки я подивилася на нього таким поглядом, що чоловік одразу ретирувався. Відчиняючи двері кімнати, тихо бурмотіла собі під ніс:

-Козли, мене з усіх боків оточують суцільні козли.

Мене найбільше непокоїло питання, як мені вижити у світі, де життєві традиції діаметрально протилежні тому, до чого я звикла. Зачинивши двері і увірвавшись у вітальню, ледь не закричала. Там, зручно розташувавшись у кріслі і попиваючи чайок, сидів той самий червоноокий, якого я прийняла за привида. Злякавшись навіть більше ніж сама могла припустити, запустила в нього важку сумку з підручниками, яка потрапила прямо в нього, попутно розплескавши вміст чашки на чорний жилет. Вже розкрила рота щоб закричати, як чоловік піднявши свої чаклунські очі владно наказав:
-Не надумай репетувати.

Я слухняно закрила рота, і бочком почала пробиратися назад до дверей, але вони зачинилися, наче намертво приклеїлися, і скільки я не смикала, відкрити не виходило.

-Заспокойся. - оксамитовий, з нотками роздратування голос, викликав протилежне бажання.

-Ви хто? - спитала фальцетом, злегка втративши бойовий настрій.

-Сядь. - чоловік кивком голови вказав на сусіднє крісло.

Кинула погляд сповнений туги на двері, щось підказує мені, що цей красень-чоловік має пряме відношення до втрати дверей основної її функції, тобто відкриватися.

Наближалася з побоюванням, як до отруйної змії. На тверезу голову я гідно оцінила і гострі вуха, в яких похитувалися сережки, і ідеальні риси обличчя, і волосся як тільки з салону краси, і силу, і небезпеку, що сходила від нього. Присівши на краєчок крісла, тихо спитала:
-То хто ви, і що тут робите?
Зауважила, що на його жилеті не залишилося жодної плями, немов і не на нього чашка всього хвилину тому перекинулася.

-Я не планував відкриватись, але обставини змінилися. - він окинув мене уважним поглядом. – Я Ар.

Вже нічого не розуміючи блимнула очима.

-У сенсі? Ви колишній господар мого ворона?

Червоноокий закотив ці самі очі.

-Ні, я і є ворон. Принаймні це одна з форм, які я можу приймати.

-Це жарт?

Хоча якщо судити з серйозного виразу обличчя чоловіка, то жартом це не було.

-Це не жарт. Виникли деякі обставини, через які я тимчасово втратив здатність перетворюватись у фамільяра. Так що поки що я буду в цій формі. Принаймні до завтра.

Розплющивши рота слухала його пояснення, а в самої в голові проносилися образи, як я гола хизувалась перед птахом, зовсім не соромлячись пернатого, і як той тільки іноді делікатно відводив очі.

-Ну ти і гад. - випалила в серцях.

Гарно окреслена брова здивовано підвелася.

- Тобто весь цей час ти нишком на мене вирячався, поки я тут голяка ходила?

Тепер Ар усміхнувся, показуючи незвичайні зуби, властиві хижакам, і змушуючи мене здригнутися.

-Вибач. - промовив він, ні краплі при цьому не каяючись.

А я в цей час гарячково перебирала в голові чим ще займалася при як виявилося не зовсім птахові, згадала що начебто більше нічого непотрібного зробити не встигла, і полегшено видихнула.

-І що тепер робити? Ми не можемо жити в одній кімнаті. - скуйовдила волосся, в марній надії що так краще думатиметься, але це мало допомогло.

-Це що таке? - погляд Ара різко змінився, став злим, можна навіть сказати розлюченим.

Не розуміючи чим викликана така різка зміна настрою, злякано втиснувшись у спинку крісла перепитала:

-Що саме?
Він підвівся, і повільно, просто глумливо повільно підійшов до мене.

-Ось це. - він взяв мої руки, і показав на зап'ястя, на яких синіли і наливалися сліди чужих пальців. - Хто це зробив?

Згадала, як Ерін намагався мене втримати, стискаючи мої руки, з кожним кинутим мною словом все сильніше.

-Ніхто.

Спробувала вирвати руки і в цього ненормального, але він тримав на порядок міцніше, але при цьому не завдавав ніякого дискомфорту.

-Я спитаю ще раз, і ти відповіш. Хто це зробив?
-Це було просто тренування, я все ж таки в академії навчаюся, не забув? Був би поруч, сам би все побачив.

Він відпустив руки, щоправда відходити не поспішав.

-Ти так і не відповіла на запитання. Це був світлий шмаркач, чи не так?

Рішуче стиснула губи, тим самим показуючи, що не збираюся відповідати на запитання.

-Значить він, ти ще й захищаєш його. - червоні очі звузилися, скануючи мене немов рентгенівськими променями. - Просто чудово. - прошипів він наче змій.

Я відверто побоювалася такого Ара, він був надто небезпечним і не приховував цього. І ось хто б сумнівався, що в цей момент має статися ще якась підлянка, закон підлості ніколи не підводив, от і зараз вирішив собі не зраджувати. У двері моїх апартаментів гучно постукали, з не менш голосним наказом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍