Горобчик-Кім, Нора Нойс - Сяйво повні, Горобчик-Кім, Нора Нойс

- І що це було? І чому ти не дала мені навіть слова вставити? Стояв як дурень за твоєю спиною. - обурюється Любомир, як тільки за Грегорі закриваються двері.
Я ще до ладу не прийшла в емоційний спокій. Тому до кінця не можу зрозуміти, в чому притензія.
- Що ти вигадуєш? - дивуюся. - Мені надавало сили, що ти поряд. Я не просто так попросила тебе прийти швидше додому.
Я була вдячна Любомиру за те, що він був поряд, це мені надавало сил. Тому що, якщо зовні я себе і не видавала, то в середині попри образу на Грегорі, я відчула до нього тягу. Моя вовчиця рвалася до нього. І своєю поведінкою вона підтверджувала, що він говорив правду про істинність. 
І це мене лякало. А ще мене це злило. То виходить Грегорі не зустрів в тій поїздці істину, а просто кинув мене. Ще й так по.....по дитячому. У мене голова йшла обертом він нової інформації. Я весь час тішила себе думкою, що він зустрів істину...а натомість.... 
І що тепер робити?  А головне у мене немає з ким про це поговорити. Я так і не підпустила до себе нікого настільки близько, щоб поділитися душевним переживаннями. 
Тому потрібно було вирішувати проблему самій. 
Решту дня, і наступний тиждень  Любомир від мене не відходив ні на крок. 
Грегорі поселили в гостьовому будинку. Він намагався поговорити, але я відсікала будь - які  спроби.  І мені це вдавалося, аж до того дня, поки у доньки не полізли клики. І на відміну від інших діток у нас полізли відразу обидва верхніх клика. 
Донька плакала, не хотіла ні їсти,  ні пити. Була постійно на руках. Любомир поїхав по гель для ясен,  щоб зняти біль та  хочь  якось полегшити страждання доньки.  І ось  ввечері цього нескінченного дня сліз, двері різко відкрилися і в будинок увірвався Грегорі. 
Він без слів просо забрав у мене доньку з рук, і пригорнув її до себе. Дістав з кишень її брязкальце - гризунець і дав доньці в рученята. Вона почала його гризти і під колихання батька заснула.  
- Ти навіщо прийшов? Віддай її мені. 
- Не виддам. Я і так довго тримався щоб не зайти. Доня так плакала, а я чогось чекав, не йшов до неї. 
- Так чого ти не поїдеш звідси і не залишиш нас? Ти нам не потрібен! 
- Та ти що?! А я, от так не думаю. Ти на доньку подивись. Вона заспокоїлася в мене на руках. Та й  я не вірю, що ти не відчуваєш тої  шаленої тяги до мене. Того поклик.  
- Не знаю! Моя вовчиця  не так давно прокинулася. Можливо тягу  відчувають не  всі вовки. 
- Повір не всі і не до всіх. 
- А до дружини  ти що відчуваєш? 
- А ти до Любомира? 
-  Любов, вдячність. Мені біля нього спокійно та затишно. 
- Я ховався за Самантою, – він зітхнув. Видно було, що ця розмова давалася йому, ой як не легко...