Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

Я заплатив рикші, і Енні провела мене в ресторан. Назустріч вийшов огрядний англо-індієць у брудному фартусі і з вусами-щіточкою і привітав її, як старого друга.

— Міс Грант! — розсипався він привітаннями.— Яке задоволення знову вас бачити. Ви так давно не заходили, що я почав було хвилюватися.

— Вітаю, Альберте,— сказала вона, потискаючи йому руку і посміхаючись так, як, тішив я себе надією, посміхалася лише для мене.— Це мій друг, капітан Віндгем. Він у місті недавно, і я вирішила показати йому найкращий ресторан у всій Калькутті.

— Ви дуже люб’язна, міс Грант! — вигукнув він, ухопив мою руку й енергійно її потиснув.— Така честь із вами познайомитися, сер!

— Альберт,— пояснила Енні, поплескавши його по плечу,— утілення Калькутти. Його родина володіє цим рестораном уже майже сорок років.

Альберт розплився в усмішці і провів нас перекошеними вузькими сходами до мезоніну, де кілька столиків іще залишалися вільними. Посадив нас за той, із якого відкривався вид на ресторан унизу.

— Особливе місце,— сказав він,— для моїх улюблених клієнтів!

Пішов і швидко повернувся з двома пошарпаними аркушами меню. За столиками під нами точилися звичайні розмови.

Я поглянув на перелік страв, назви яких нагадували скоріше заклинання з іноземних релігійних книг, аніж меню, до якого я звик.

— Може, замовите за обох? — запропонував я.

Вона посміхнулась, покликала найближчого офіціанта і замовила кілька блюд. Офіціант кивнув і зник на сходах.

— «Гламорган»? — зауважив я.— Дивна назва для ресторану.

— Це цікава історія,— обізвалася вона.— За словами Альберта, його дідусь Гарольд був із тих місць. Приплив до Калькутти матросом на старому кліпері. Якось він так напився, що не встиг повернутися до доків, і корабель відплив без нього. Спочатку він спробував улаштуватися матросом на інше судно, що прямувало на захід,— удома залишилися дружина з сином,— але наближався сезон дощів і небагато кораблів ризикували виходити в море. А ті, які не боялися, не потребували матроса з такою репутацією, як у дідуся Гаррі. Урешті-решт він здався і вирішив перечекати кілька місяців у Калькутті, а вже тоді повертатися додому. Але втрутилася доля. Одного дня він зустрів бенгальську дівчину, танцівницю. Бідолаху Гаррі підкорили її танці. Він забув про родину в Уельсі, почав залицятися до дівчини, що для матроса без копійки за душею було справжнім подвигом, і таки досяг успіху, бо одружився з нею — не в церкві, звісно, але індуїстська церемонія була проведена за всіма правилами — і прожив решту життя в Калькутті. До моря він уже не повернувся, а більше нічого і не вмів, от хіба що готувати. Тож він нашкріб грошенят і відкрив цей ресторан, назвавши його на честь своєї батьківщини. Тут і досі подають найкращі англо-індійські страви в місті.

— Історія кохання? — хмикнув я.— Приємно чути. Із того, що я побачив, можна зробити висновки, що британці й індійці ладні одне одному горлянки перегризти.

Вона посміхнулася.

— Були часи, Семе, коли індійці та британці знаходили спільну мову. Сагиби вбиралися в індійський одяг і дотримувалися місцевих традицій. І звісно, одружувалися з місцевими жінками. Індійцям це теж було на користь. Британці принесли нові ідеї, почали поширювати культуру серед бенгальців. Розпочався так званий бенгальський ренесанс. За останні сто років цей маленький ресторанчик відвідало стільки митців, поетів, філософів і вчених, що можна було б заселити половину Європи. Принаймні так казатимуть вам бенгальці. Іронія полягає в тому, що нові ідеї, які принесли британці, про демократію й емпіричне мислення, ті, якими вони так пишалися і які бенгальці прийняли так близько до серця, є саме тими ідеями, які уряд тепер вважає такими небезпечними у вустах людей із темною шкірою.

— Що змінилося?

— Хто знає? — зітхнула вона.— Може, повстання? Може, просто час такий? Кажуть же, що ближче знаєш, то менше поважаєш. Мені іноді здається, що британці й індійці схожі на старе подружжя. Цілу вічність уже разом, сваряться і гадають, що ненавидять одне одного, але в серці й досі живе взаємне кохання. Поживете тут іще трохи і самі все помітите. У нас кровна спорідненість.

Дуже розумна жінка. Краса і розум — могутня комбінація. І в цьому відношенні вона нагадувала мені Сару.

— А ви, міс Грант? — запитав я.— Ви британка чи індійка?

Вона напружено розсміялася.

— Якщо індійці не вважають мене індійкою, а англійці не бачать у мені британку, то яке значення має те, що я думаю про себе? Якщо чесно, Семе, я не та й не інша. Такий собі результат того першого розквіту британсько-індійської любові сто років тому, коли серед британців не вважалося неправильним одружуватися з індійськими жінками. Наразі ми бентежимо, нагадуємо британцям, що вони не завжди вважали себе вищими за місцевих мешканців. Знаєте, як нас називають? Доміцильовані європейці. Офіційний термін. І звучить майже пристойно, якщо не замислюватись, що за ним ховається. Нас визнають європейцями, але дому в Європі ми не маємо. Частка індійської крові засуджує нас на вигнання, покоління за поколінням. Індійці ж дивляться на нас із огидою і ненавистю. Для них ми символізуємо дорогоцінних індійських жінок, які забули про свою культуру і чистоту, і нездатність індійських чоловіків перешкодити цьому. Для них ми вигнанці, не вхожі в жодну касту; фізичне втілення їхнього безсилля. Та найгірше — це лицемірство. І англійці, й індійці поводяться з нами дуже чемно, щоправда по-своєму. Але всі вони нас зневажають. Утім, тут країна лицемірів. Британці удають, що принесли гуртові непокірних дикунів переваги західної цивілізації, хоча насправді це лише невеличкі комерційні прибутки. А індійці? Освічена еліта заявляє, що хоче позбавити Індію від британської тиранії заради всіх індійців, але що вони знають про потреби мільйонів індійців у селах? Хіба їх це обходить? Вони самі хочуть стати правлячим класом замість британців.

— А щодо англо-індійців? — запитав я.

Вона розсміялася.

— Ми такі ж погані, як і решта. Називаємо себе британцями, копіюємо вас і називаємо Британію «доброю старою», а самі не підбиралися до неї ближче Бомбея. Погано поводимось із місцевими, називаємо «вогами» та «кулі», немов, зневажаючи їх, доводимо вам, що відрізняємося від них. А ще ми напрочуд патріотичні. Ви знали, що найпоширеніші імена у нас — Вікторія й Альберт? Ми найвідданіші піддані імперії. Чому? Бо нажахані тим, що з нами станеться, якщо британці дійсно підуть.

— Ціла країна лицемірів і брехунів? Може, варто бути менш цинічною, міс Ґрант?

Вона посміхнулася