Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Добраніч! Татку, я ще хочу сказати, що мрію, щоб ви з мамою були разом! — доводить до мого відома син. “І я, походу, теж!”, — подумки відповідаю дитині. Але кажу вголос зовсім інші слова:

— Я постараюся зробити все, що від мене залежить! — встаю і виходжу з кімнати, тихенько зачинивши за собою двері.

За два кроки опиняюся біля шафи в коридорі. Мною керують ревнощі та обурення, злість і бажання якнайшвидше дізнатися, хто цей майбутній труп. Я цього Макса швидко скину з дистанції, йому тут нічого не світить, від слова зовсім!

— Спить? — запитує Ораторка, зазираючи бурштиновими вирами в саму глибину моєї душі. Підходжу впритул, жінка не ворушиться, навіть кроку назад не робить. Хоче показати, що вона мене не боїться?! Ну що ж, подивимося, так це чи ні!

— Не смій водити у дім чоловіків. Я не хочу, щоб мій син чув, як ти кричиш, як повія під коханцями! — виштовхую кожне слово, пропускаючи через зуби. Жінка підіймає очі й з не меншою ненавистю обливає мене гарячим поглядом злості.

— А це не твоя справа! Будеш мене дратувати — побачиш сина тільки на його день народження, і то, на п'ять хвилин! Раджу вгамувати свої замашки диктатора. Тут я головна, і тільки я буду вирішувати, що мені, де і з ким робити! Ти не маєш жодного права лізти у моє життя! — пошепки дає відсіч, не кліпнувши жодного разу за свій монолог.

Мене немов занурили у гарячу лаву. Починаю дихати, немов бик перед забігом, всередині все кипить від злості та обурення. Хапаю Ораторку за шию і притискаю до шафи спиною.

— Я дивлюся, ти урок не засвоїла! Так я тобі дам інший! — рука сама по собі ще сильніше охоплює тоненьку шию. — Тільки спробуй мене ослухатися, я тобі обіцяю, що від твоєї забігайлівки залишиться тільки попіл, а свій фонд поховаєш, не протримавшись і року. А якщо і це для тебе не аргумент, то скажу так: я відсуджу у тебе сина і на гарматний постріл не підпущу. У мене достатньо впливових друзів, можуть зробити все так, що ще до суду ти будеш стояти переді мною на колінах, — кожне слово огортаю у свої ревнощі й злість. Ораторка весь час дивиться в очі, і її ненависть до мене з кожною секундою збільшується. Я знаю, що неправильно роблю, але зупинити себе вже не можу. Хотів ще сказати, що вона МОЯ, але передумав.

Відпускаю жінку і швидко застрибую у свою туфлі. Відчиняю двері, буквально вибігаючи на сходовий майданчик. Вона розбудила у мені тайфун, що задрімав не так давно, я впевнений, що цього буде неможливо зупинити цю бурю.

Заходжу в ліфт і набираю Кіма. Байдуже, що пізно, хочу зараз же знати прізвище коханця.

— Так, шефе, — відповідає моментально Кім.

— Подивися у тому досьє, яке ти мені приносив місяць назад, прізвище трахаля Ораторки та передзвони мені! — кричу у слухавку.

— Амерін Максим Назарович, — пи*дець, це що, жарт?!

— Ти впевнений? — ледь чутно вимовляю фразу. У голові починає просто нестерпно гудіти, руки самі стискаються в кулаки до білих кісточок.

— Так, шефе, це він! Мені шкода!

Відповідь Кіма мене вганяє у параліч, який триває не більше десяти секунд. Закінчую виклик і кидаю мобільний у кишеню. З усієї сили врізаюся кулаком об залізну стіну кілька разів і реву, немов поранений звір.

— Сука, б*я! — у голові спливає давно забуте минуле. Образа і злість новою хвилею підступають до горла, перекриваючи доступ кисню в мозок.

— Ну вже ні, Амеріни, ви залишили мене без батька і матері, але свою жінку і сина я вам не віддам. Навіть якщо доведеться почати війну, ви їх не отримаєте НІКОЛИ! — кричу, звертаючись до свого відображення у дзеркалі ліфта.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно