Вольфґанґ Шивельбуш - Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

Те, що в кнайпі природне, поза нею втрачає будь-який сенс.

Отож пиття вочевидь є особливим видом діяльності, або, промовляючи в дусі лексикону німецьких забобонів, це «забобонні уявлення і звичаї, що обертаються довкола акту пиття», і їх слід трактувати як «рештки колишніх магічно-ритуальних дій і виявів вірувань».

Але чому саме довкола пиття, а не, скажімо, безсумнівно, не менш важливої для життя їжі так вперто тримаються ці прадавні уявлення?

У межах архаїчно-магічних уявлень їжа та питво попервах були однаково амбівалентними процесами, бо людина, яка поглинає щось, із одного боку, опановує його, а з другого боку, натомість, віддається йому на поталу, бо ж речі живуть власним життям. Рослини і тварини, що їх поїдає людина (про канібалізм тут не йдеться), і далі чинять у ній свій вплив, до того ж або з нею, або проти неї, залежно від того, чи вони налаштовані до неї прихильно, чи ні.

Однак причина, що робить пиття значущішим від їжі, полягає в тому, що у випадку з питвом людина безпосередньо споживає, всотує в себе життя чи душу тієї речі. У магічних уявленнях будь-яка рідина символізує кров, а кров — чи сік — рослини або тварини, своєю чергою, є їхньою душею. Відтак можна збагнути табуїзацію крові в меню багатьох культур, враховуючи й нашу. Ба навіть у християнському причасті відчутний відгомін прирівнювання крові до душі.

Через оцю, власне, безпосередність пиття для примітивної людини несе в собі щось загрозливе. Бо тією мірою, як вона разом із напоєм всотує в себе душу чогось іншого, людина втрачає власну. За класичний приклад тут може правити вино. Людина, що сп’яніла від вина, вже не володіє власною душею, а виповнена душею вина, тобто бога вина.

Як і більшість магічних уявлень, це також має реальне фізіологічне ядро. Випита рідина швидше потрапляє в кровообіг, ніж тверда їжа. Її дія швидша, безпосередніша. Тут, до речі, закорінено й магічне та реально-фізіологічне обґрунтування звичаю подавати отруту саме в напоях. Отруєний напій — таке саме давнє явище, як і культура та магія пиття загалом. Для магічної уяви кожен напій потенційно отруєний чи, кажучи загальніше, загрозливий, бо ж може втілювати ворожу до того, хто п’є, душу.

Призначення ритуалів, що їх люди від давніх-давен виробили для пиття, полягає в тому, щоб нейтралізувати цю загрозу. Ритуали пиття є ритуалами спільноти. Ми п’ємо спільно з іншими, щоб почуватися певно один супроти одного, щоб взаємно один одного контролювати. Королівський виночерпій, завданням якого є випробовувати кожен напій на можливу наявність отрути, власне, і втілює цю форму пиття у спільноті, яка найвиразніше виявляє мотив контролю.

Найстаршим і найважливішим питним ритуалом є пиття за здоров’я (пиття-до-когось). Це слово походить від грецького «propinein» (лат. рropinare) й означає процес, що відбувається між двома питцями під час бенкету, коли вони свідомо звертаються один до одного. У питті-до-когось питці пересвідчуються у взаємній дружбі, прихильності й доброзичливості. При цьому виголошують традиційні усталені форми. Як, наприклад, у цьому англійському тості ХІ століття: «Хай принесуть кубки, і випий за здоров’я, пий за мною, пий до мене, пий до дна, пий до половини, а я вип’ю до тебе». Чи іншому, із ХІІІ століття: «П’ю до вас, і ви пийте, скільки я п’ю». Ці формули, так би мовити, освячують напій. Він перестає бути небезпечним. Навпаки, стає гарантом і символом спільноти, дружби, братерства тих, кого він єднає. В архаїчних суспільствах пиття до когось набувало обсягів, яких ми сьогодні не годні й уявити. Ще в XVI сторіччі кожне застілля неодмінно закінчується цілковитим сп’янінням усіх учасників, бо якби хтось для себе вирішив раптом перестати пити, це було би нечуваним порушенням звичаїв. Є також велике табу пиття: відмовитися від запропонованого трунку і не запропонувати у відповідь.

Тост

Фрагмент картини Яна Стена «Святкове застілля родини»

Отож пиття у спільноті, як засвідчують ці описи, позначене дивовижною амбівалентністю. З одного боку, воно є підложжям братерської пов’язаності питців, та водночас їхні стосунки визначають взаємний контроль, зобов’язання і дух змагання, і це все перестає виглядати аж надто по-дружньому. Утім, пов’язаність в одну мить може обернутися на протилежність, варто лише комусь порушити основне правило. Хто в робітничій кнайпі відхилить запропонований трунок, дуже швидко може опинитися в осерді бійки. Хто не відповість частунком на частунок, сам виносить себе поза межі пристойності. Учасник пиття не може полишити товариство, коли йому заманеться. Він змушений, як демонструє цитована на початку сцена, дотримуватися певних правил, навіть якщо вони його зовсім не влаштовують. Якими залізними є ці правила, ніколи не зафіксовані на письмі, влучно сформулювала на підставі емпіричних спостережень американська соціолог-біхевіористка Шері Кейвен: «Коли виставляння вже проголошено, всі учасники зобов’язані дотримуватися його правил, до того ж абсолютно незалежно від особистого настрою в цю мить. У цій ситуації вже не вільно наполягати на тому, щоб кожен платив за себе. Якщо незабаром після першого кола хтось із цієї групи змушений полишити заклад, він зазвичай оголосить, що це перше коло виставлятиме саме він, бо не зможе взяти участь у наступних. І хоча щодо нього це означає певну несправедливість, бо ж він платить за більше трунків, ніж вип’є сам, група все одно прийме цю пропозицію, хіба б якийсь інший учасник висловив охоту поставити перше коло, оплачуючи тому, хто невдовзі піде, його чарку, так би мовити, в подарунок. Отож якщо один учасник захоче виставити перше коло, бо має йти першим, йому зазвичай заперечить хтось інший: “Ні, це я виставляю перше коло і ставлю тобі чарку”. Коли почалося пиття колами, кожен учасник зобов’язаний виставити принаймні одне. Тобто коли група складається з чотирьох учасників, має відбутися щонайменше чотири кола. Після цього або починається наступний цикл виставлянь, або всі п’ють далі вже власним коштом. Коли кола почалися, первинна група зазвичай сидить разом, у кожному разі, аж доки кожен виставить коло. Іноді хтось із учасників, виставивши коло, може вирушити в інший куток кнайпи, втім, це нічого не міняє в тому сенсі, що ті учасники групи, які ще мають виставляти, і надалі розглядатимуть і трактуватимуть його — попри фізичну відсутність — як учасника їхнього кола. І навпаки: на кожну чарку, що надходить йому з групи, він відповідатиме принаймні жестом, підтримуючи таким робом їхню пов’язаність, аж поки виставляння закінчаться».

Як далеко, ба навіть глибоко в несвідоме сягає пов’язаність питців у межах групи, підтверджує дослідження з