Лариса Підгірна - Червона Офелія

вона дихає… І краще, аби твоя пасія, Біличенко, при цій розмові не була присутня, і взагалі про неї не відала… Хто знає, яку інформацію ти з Головацької витягнеш…

* * *

Як не крути, зустріч з Анною Головацькою могла обернутися недобре: з одного боку, Олеся, яку, без сумніву, обурить, що йому раптом знадобилася Анна. З іншого боку — Антін Кропивницький, наречений Анни теж не зрозуміє… Та й Остапенко, схоже, теж має на неї якісь види…

Залишалося тільки одне: спробувати зустрітися так, аби ні Олеся, ні Дмитро, ні заможний покровитель Головацької, Остапенко, про те не дізналися.

Марко прямував через парк, просто до театру. Як переказати Анні, аби вона вийшла, спало на думку само собою: біля фонтана плюскалися водою безпритульні хлопчаки.

— Ходи-но сюди! — Марко поманив одного з них пальцем. — Щось тобі скажу.

Хлопчина підійшов до Шведа, недовірливо подивився, кривлячи від сонячного проміння худе замурзане обличчя.

— Чого треба? — запитав не дуже ввічливо.

— Як твоє ім’я? — поцікавився Марко.

— Ну, Андрій… — відказав хлопчина, — а що?

— Ти, Андрію, смаколика хочеш?

Хлопчина вже сміливіше глянув з-під козирка старої, не за розміром каскетки.

— А що потрібно зробити?

— Віднести оцю писульку одній панні, вона в театрі працює… Віднесеш, — проказав Марко, повернешся до мене, — усю твою компанію пригощу смачним.

— А хто ж, пане, мене туди впустить? — хлопчина шморгнув носом і знову запитально подивився на Шведа.

— А ти спробуй! Скажи при вході, що записку потрібно передати Анні Головацькій особисто.

— Доообре! — протягнув хлопчина. — А ви не обдурите?

— Обіцяю, що чекатиму на тебе тут, — запевнив босяка Швед. — Повтори, Андрію, ім’я панни…

— Анна Головацька! — проказав хлопчина. — У мене добра пам’ять, не турбуйтеся!

— Якщо ж панни на місці не виявиться, разом із запискою повернешся сюди. Я все одно, що обіцяв, виконаю.

Безпритульник вихопив із рук Марка записку, крутнувся до своїх. Хвилину про щось жваво торохкотів, показуючи на дивака, що обіцяв йому нагодувати усю компанію смачненьким, а потім побіг до будівлі театру.

Безпритульні хлоп’ята боязко підступили до Марка.

— Ну, що, ходімо до крамниці? — підморгнув їм Швед.

Хлоп’ята знітилися, однак дивакуватий пан неспішно почав підніматися сходами, до вулиці. Тут, просто через дорогу, і справді була непогана крамниця із звучною на галицький манер назвою «Під чашею». Публіка, виходячи з театру, часто завертала сюди, тож і асортимент тут був вишуканий, розрахований на витонченого покупця-гурмана: тістечка, шоколад, вино, печатні пряники та пироги з різною начинкою… Тут можна було одразу й вино продегустувати, й канапками закусити або випити хорошої кави.

Марко огледівся: хлоп’ята зграйкою поспішали за ним, із цікавістю перемовляючись між собою.

Швед увійшов, а безпритульники, давлячи носи, прилипли до вітрини з вулиці. Скільки їх? П’ятеро всіх разом? Шестеро!

Марко замовив шість тістечок із фісташковим кремом і шматок пирога з м’ясом, попросивши перед тим розрізати його на шість рівних частин.

— То ви їм? — указав поглядом на малих безпритульників продавець, ховаючи ласощі у згорток. — Даремно… Даремно такі гроші витрачаєте. Їм ця їжа ні до чого, вони до такого незвичні. Їм би хліба простого шмат та кавалок шинки…

— Чому ж не дасте? — запитав Марко.

— Так на всіх безпритульних хлібом не запасешся… Час, самі знаєте, який… Я й сам їх підгодовую іноді, — додав продавець. — Але не часто, аби не повадилися сюди щодня ходити.

Хлопчина не підвів, хвилин за десять повернувся із відповіддю, що записку Анні Головацькій передав особисто в руки, хоч і довелося вмовляти сторожа на вході, щоб пропустив його до гримерок. Та панна сказала, що зараз підійде сюди. Хлопчаки отримали згорток із ласощами і, не вірячи своєму щастю, помчали у затінок, аби там, на лаві, поділити між собою смаколики.

А Марко тим часом і собі присів, углядаючись у поворот алеї, звідки б мала надійти Анна Головацька. Цікаво, що вона скаже, побачивши, хто викликав її сюди, у парк.

Вона з’явилася несподівано, однак не звідти, звідки Марко очікував, бо від театру пішла не алеєю, а вулицею, а звідти — сходами, вниз, до фонтанів, де вже очікував на неї Марко. Озирнулася навкруги, вгледіла Шведа і не без здивування підійшла до нього.

— Ви — супутник Олесі Дмитрівни, Марко, так вас зовуть, здається? — проказала трохи збентежено. — Не чекала, що автором записки виявитеся саме ви…

Марко піднявся назустріч дівчині, але та не дала й слова сказати.

— Ходімо звідси! Ми тут наче на долоні! — Анна Головацька рішуче закрокувала на бокову алею, що вела на Польські фільварки. — Не хочу, аби Олеся Дмитрівна раптом угледіла мене з вами. Ми з нею не дуже приятелюємо…

— Чому, дозвольте поцікавитися? — запитав Марко, наздоганяючи Анну. — Я гадав, у театрі всі дружні…

— Це суто жіноче, — відповіла Головацька. — Яка там поміж жінками дружба, пане Марку! Тим більше, Олеся Біличенко переконана, що сонце на небосхилі має бути одне, і це сонце — вона…

— Оо, заради Бога, пані Анно! — усміхнувся Швед. — Ця неприязнь не личить ні вам, ні Олесі Дмитрівні… До того ж, я викликав вас у важливій справі, а всі ці жіночі чвари… Повірте, чоловіки завжди простіше дивляться на такі речі! Дуель і ніяких інтриг! — додав він.

Головацька подивилася на нього скоса.

— Ви такий старомодний, пане Марку! — проказала вона. — Та я слухаю вас, яку справу маєте до мене?

— Анно, скажу без передмов: учора під час спіритичного сеансу мене вразив ваш талант медіума!

— А казали, без передмов! — розсміялася Головацька.

— Я зрозумів, що той дурний трюк із кров’ю — справа рук пана Остапенка, — продовжував Марко. — Так, вочевидь, він хотів підсилити ефект спіритичного сеансу. Але ваш талант, Анно, не потребує таких дешевих фокусів!

Вираз обличчя Головацької посерйознішав. Вона зупинилася і повернулася до Марка.

— Ви справді так вважаєте?

— Так!

— Тоді я зізнаюся вам! — промовила Анна. — Я просила пана Євгена не робити той дурний фокус, але він занадто самовпевнений, аби послухати мене… А що до решти — я справді володію здібностями медіума. Тільки в це тут ніхто не вірить.

— Я вірю! — гаряче проказав Марко. — Я вірю у те, що ви справді спілкуєтеся з душами померлих. Я не знаю, хто той Караєв, дух якого ви вчора так майстерно викликали, але я хочу просити вас провести спіритичний сеанс спеціально для мене…

— Для вас? — Головацька здивовано подивилася на Шведа. — А мені вчора здалося, що ви поставилися до всього побаченого та почутого більш, ніж скептично…

— Якби це було так, я не стояв би тут, перед вами! — запевнив Марко.

— І чий дух я маю для вас викликати,