Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

ключем гайки крутити тут зі мною. Поговорю із твоїм взводним, може будеш ходити в парк працювати.

— До останнього моменту взагалі не знав, навіщо прийшов сюди. А БМД вперше побачив.

— Скільки вже тут?

— Шістдесят вісім днів.

— Ахуєнно, — він засміявся. — Наша армія непереможна, якщо запорука перемоги буде в тупості. Гаразд. Коротко я тобі пояснив, що тут і до чого. Більше ти все одно не запам’ятаєш. Тому зараз будемо їхати.

Він стрибнув у самий передній люк машини.

— Тримайся.

Я схопився за башту, сів на машину і вперся ногами. Двигун голосно загарчав, і я відчув під собою, як ця броньована громадина ожила. Прапорщик перемкнув передачу, машина сіпнулась, і через секунду гусениці повільно спрямували нас у бік паркану. Одразу за частиною дорога йшла в ліс, і через хвилину навколо нас були одні дерева, а ми далі їхали вперед по піщаній дорозі.

Хвилин через десять ми зупинились, і машина заглохла.

— Залазь на моє місце.

Я сів. Прапорщик розмістився праворуч від мене і почав показувати кнопки, важелі, вимірювальні прилади.

— Заводь.

Газ, помпа-стартер-повітря… Боже, як голосно вона заревіла. Я трохи розгубився.

— Виставляй оберти! — горлає мій інструктор, намагаючись перекричати шум двигуна.

Точно. Потрібно зафіксувати кількість обертів. Я тягнуся до невеликого краника і починаю крутити проти годинникової стрілки.

— Виставляй тисячу!

Виставив тисячу.

— Важелі на себе, газуй і плавно відпускай важелі!

З усією сили підтягнув важелі до себе. Цікаво, а дівчині вистачило б сили, щоб зрушити цю дуру з місця? Втиснув педаль у підлогу і почав плавно відпускати важелі.

— Повільніше!

Я відчуваю, як машина потихеньку починає рухатися. Прапорщик поклав свої руки на мої, давши знати, що потрібно тримати важелі в цьому положенні.

— Трохи зменш газ.

Він почав потрохи рухати мої руки, що тримають важелі. Швидкість машини починає збільшуватися.

— Красунчик! Висунь голову!

Я випростався, натиснув ногою на педаль під сидінням, мене штовхнуло вгору, і я прибрав ногу. Я по груди стирчав із люка, а прапорщик, стоячи ногами всередині машини, виліз із люка по пояс і повертав мою голову у напрямку, куди потрібно їхати.

Відчуття неймовірні. Я не просто вперше вів авто, я керував багатотонною бойовою машиною. Час від часу смикаючи то правий, то лівий важіль і балансуючи педаллю газу, відчував, як елементи управління стають продовженням мене. Гусениці — мої руки, потуга двигуна — мої ноги. І щосекунди я аналізував.

Ми зробили коло і повернулися до частини. Недалеко від воріт прапорщик пересів на місце механіка-водія і завів машину назад у парк. Ми припаркувались, і я допоміг затентувати машину. Те, що я відчував, було схоже на ейфорію.

— Скільки я проїхав?

— Близько тридцяти кілометрів.

— Ого.

— Це не багато.

— А скільки водій-механік має наїздити в «учєбці»?

— По-перше, не водій-механік, а механік-водій. Водити можна навчити і мавпу, а ось ремонтувати… ось тут потрібна голова. По-друге, я не пам’ятаю. Близько ста, здається.

Ми ще постояли, поговорили трохи, і я попрямував у казарму, щоб не запізнитися на обід. В їдальні дали три шматки картоплі, що плавали у воді в одноразовій тарілці, і називалося це тушкованою картоплею. Ще була жовтувата водичка з картоплею під кодовою назва «суп» і трохи більше половини одноразового стаканчика несмачного чаю. Після обіду була довгоочікувана спортмасова. І це був один з тих прекрасних днів, в які обід добіг до фінішу разом зі мною. Увечері я, як завжди, вмився, почистив зуби, виправ шкарпетки, повісив їх у сушарці та сходив у туалет. Немовби все, як завжди, але в ногах тремтіло відчуття багатотонного звіра, який прокидається. Я заснув майже щасливий.

Згодом у мене вкрали всі шкарпетки. Я з усіх сил намагався залишитися людиною і не дозволяв собі хапати чужі елементи одягу замість своїх під час плутанини в сушарці. Але всю ризикованість своїх переконань я усвідомлював, тому ту єдину пару, що у мене залишилась, я беріг, як міг. Сушитися вішав на ліжко з боку стіни, щоб не було помітно, інакше влетить. Мінус ще в тому, що на ранок вони завжди були мокрі, але хоча б були.

Найближчими вихідними, коли нам роздали телефони, я набрав батьків і попросив надіслати мені посилку з теплими шкарпетками. Позаяк Бабуля торгувала на базарі, я знав, що це будуть хороші, якісні шкарпетки. Попросив вісім пар. Навіть, якби у мене їх теж вкрали, все одно б вистачило до кінця «учєбки».

Через деякий час мені передали повідомлення, що на пошті лежить моя посилка. Мене і ще двох товаришів по службі, яким теж потрібно було на пошту, зібрав замполіт роти, вивів із частини і провів до поштового відділення. Офіцер змусив мене одразу відкрити ящик і показати, що там, попутно натякаючи, що потрібно буде ділитися. Він був дуже розчарований, побачивши, що там просто шкарпетки… і записка: «Синуля, бабуся всередині шкарпеток білими нитками мітки зробила, якщо вкрадуть — знайдеш. Мазь і таблетки в коробці. Амброксол від кашлю, стрептоцид розсмоктується — це від гною в горлі. Використаєш це, надішлемо ще. Книжку „Хоббіт“ бабуся не знайшла. Любимо. Цілуємо. Обіймаємо».

Добре, що я попросив усі ліки засунути всередину шкарпеток. Протягом усього перебування в «Десні» у мене постійно боліло горло і мучив кашель, але в медроту з цим ніхто не відправляв. Власне, без високої температури тіла туди нікого не відправляли. До того ж нас постійно лякали, що як будемо багато хворіти, то не закінчимо «учєбку», а це вже могло бути вкрай неприємно. Тому багато хто, у тому числі і я, терпіли. Пам’ятаю, якось одного разу, коли з Києва приїхала перевірка, практично всіх, хто лежав у медроті з температурою нижче 38, у терміновому порядку виписали.

«Всередині шкарпеток білими нитками…» — справа в тому, що нам дозволялося носити шкарпетки тільки повністю чорні, без будь-яких візерунків, і я про це сказав батькам, щоб вони враховували це при купівлі шкарпеток. Але невже вони думають, що я буду ходити і просити півтори сотні людей, щоб ті зняли шкарпетки і показали мені, чи немає там білих ниток?

На поштовому сповіщенні мама також залишила повідомлення: «Синуля, ми тебе дуже любимо. Будь людиною. Мама». Я зберіг цей папірець.

* * *

Увесь мій комфорт обмежувався сторінками маленького блокнотика. Там я малював, писав, складав плани на майбутнє. Наприклад, у списку речей, які я мав зробити при виході на волю, поруч із пунктом «відкрити рахунок у банку» був також «з’їсти грейпфрут». Не тому, що дуже люблю грейпфрути, а тому, що хотів відчути на смак щось,