Мирослав Сивицький - Жартівники

сам, а то забрав би з собою ще одну невинну душу… Забавку таку, бачиш, собі вигадав! А без авто, Васильку, ці фокуси в нього не вийдуть… То ми домовились?

— За яку ціну продавати?

— Скільки даватимуть… Зрештою, ти ж краще знаєш ціни автомобільного ринку. За послугу, ремонт, як гонорар, візьмеш собі двісті баксів. Влаштовує?

— Цілком! — Василько закидає вудки на плече й усміхається. — Під'їжджайте до воріт нашої дачі, я швиденько переодягнусь і відвезу вас до Тернограда…

* * *

За квартал до тихого завулку, Іллярій попрощався з Васильком. Мугикаючи пісеньку про звабницю Марі, затюпав угору до ошатного особнячка, огородженого металевим плотом з гострими шпичаками.

Будиночок потопав у густому садку, що стелився уверх до підніжжя високого горба, замаєного кучерявим чубом мішаного лісу. Ще десять літ назад, цей закуток старого міста над ставом, був оазисом спокою і тиші. Нині вже й сюди насувається місто, підминаючи акуратні, різностильові будиночки дев'ятиповерховими близнюками.

Тут, заховавшись від міської суєти, працюючи в садку, на грядках, обдумував власні ідеї, котрі в тиші кабінету набирали реальних обрисів…

Літ з двадцять назад, коли він, завдяки вдалим операціям, здобув собі славу непересічного нейрохірурга, йому запропонували переселитись у п'ятикімнатну квартиру, в кварталі у центрі міста, де проживала вся місцева еліта.

Після деяких вагань він чемно відмовився від цієї пропозиції. Його селянська душа ніяк не хотіла вростати у безбарвне нудне життя городянина, котрий, забившись у кільканадцять метрів кам'яного мішка, можливо й ніколи не бачив, як сходить сонце, світить місяць, не відчув яке це неперевершене диво — гроза. Ні, не могла його душа позбавити себе щоденного споглядання безміру неба, такого мінливого в різні пори року й години дня, із незбагненого розумом дива, розлиттям барв заходу й сходу сонця. А чи зректися пряних пахощів саду, ароматів квітів, що вакханалією барв палахкотять перед будинком від ранньої весни до пізньої осені. Чи досвіткових пташиних хоралів, коли сонце щойно протирає заспані очі й ледь-ледь починає жевріти лісова чуприна горба, у підніжжі якого, охоплений вінком саду, й притулився двоповерховий старовинний особнячок. Іллярій і місце під дачу облюбував на ділянці, від котрої усі відмовились. До неї, густо порослої чагарником, треба було прикласти огром праці, аби окультурити під город. Та він праці не боявся…

Син безталанної, затурканої сільської дівчини, що з ревнощів сама собі винесла смертний вирок, навела емгебістів на криївку, в котрій знаходився її «кривдник», ймовірний батько Іллярія… І він, кругле байстря, поневіряючись по кутках близьких і далеких родичів, маючи від природи чіпкий розум, безмежну жагу до знань, завдяки титанічній праці над собою, видерся зі злиднів, піднявся і закріпився на верхньому щаблі суспільного визнання. І ось тепер його власне чадо може своїми нерозумними витівками, звітам струсити, як грушу з гілки. «І звідки це в нього? Часом не тече у жилах неврівноважена бабина кров, що штовхає робити шкоду не лише самому собі, але найближчим людям?

Але нічого! Я таки наверну його на праведний шлях. Наверну! Нехай Ада скаче драбанта, я більше їй не буду потурати й не поступлюся ані на йоту. Це — однозначно!»

Іллярій ходив садом, милувався кожним деревом. Ось цю грушу він привіз з рідного села, а оці дві стрункі сливи, плоди яких завбільшки з людський кулак, подарував вдячний батько, якому він поставив на ноги спаралізованого сина, зробивши операцію, на котру не наважувались київські професори…

Ступав неквапом, усміхався щасливо приємним спогадам. Ось тут, він уже немолодий чоловік, щойно одружений з Адою, по своїй суті ще дівчиськом, з якимось сп'янінням зривали одне з одного одяг і, викинувши його на уже росяну траву, зайнялись коханням…

Словом, зараз цієї недільної днини, Іллярій мав свято у душі й, плаваючи на хвилях приємних спогадів, раював собі наодинці серед дерев улюбленого, викоханого власними руками, саду…

Ада, що напівлежала на балконі у кріслі-гойдалці, підставивши сонцю зваби розквітлої у повну силу тридцяти восьмирічної жінки, деякий час з подивом спостерігала за чоловіком. Його поведінка видалась їй дивною.

Щезнувши за світ сонця, Іллярій, замість того, аби насамперед поспішити, як це робив завжди повертаючись, до неї, пішов блукати садом. Це спочатку її просто заінтригувало, але що довше він ходив, до всього приглядаючись, почало непокоїти. Накинувши поверх темно-синього бікіні халат, Ада вступила у повстяні тапочки й спустилася униз.

— Ільку, з тобою усе гаразд? — наблизилась до чоловіка.

— А чом би й ні? — жваво зблиснули очі, він підступив до дружини й обняв за плечі. — Пригадуєш он ту галявинку?

— Та ну тебе! — притиснулась до нього, відчувши з його настрою, що її хвилювання були безпідставними. — Ти чому пішки, віддав машину Роману?

— Ні, машини більше нема.

— Як це нема?

— Її украли, — відпустив Адині плечі й розвів руками.

— Як… украли?

— А як крадуть? Від нині наш син їздитиме тролейбусами.

— Ти продав його машину!

— Його? — набрижив зморшки на чолі й пильно поглянув на Аду. Від цього погляду вона знітилась і змінила тему.

— З дівчиною що?

— З якою? — зморшки розправились, в куточках вуст зайнялась лукава посмішечка. Йому кортіло ще трошки поблазнювати, подражнити свою дружину, оцей згусток дозрілої жіночої вроди. — А-а-а… Та це ж «газетний трюк», то чого б тобі забивати ним собі голову?

— Ти ж учора не знаходив собі місця.

— «Вчора була субота, а нині неділя… — приємним баритоном заспівав Іллярій, — чом на тобі, козаче, сорочка не біла…»

— Та що це з тобою, ти п’яний?

— Ну то що?

— Нічого, — сказала розгублено.

Гулко гримнула вхідна металева хвіртка й до них рушив Роман, з приклеєною до обличчя зверхньою посмішечкою.

— Предки, привіт!

— Привіт, нащадку, привіт! — кпинить Іллярій.

— Мамо, що з ним? — з виду відклеюється посмішечка. — Як там, батьку, твоя втікачка?

— Моя? То вона від мене втекла? — тішиться, як мала дитина, Іллярій з дещо збентеженого сина. — То від такого бевзя, як ти, усі шарахаються навсібіч, як вода з-під коліс. Від мене у житті ще жодна спідниця не втікала…

— Іллярію! — терпне Ада від його слів.

— Еге ж, їх твоя лисина, як магніт цвяшки, притягує до тебе! — регоче з вдалого кпину Роман.

— Та перестаньте, ви! — Ада зовсім розгублюється. — Скачуть один перед одним, як молоді півники.

— Тебе ще цікавить чи вона жива? — перепитує у сина й косує на Аду. — А ти як би хотів?

— Про мене, Семене…

— Уже дала свідчення.

— Проти кого?

— Та не проти мене ж.

— Звідки вона знає, хто я такий? — підсмішковується Роман зверхньо, так само, як тоді на дачі.

— Не дуже оскіряйся!