Метт Хейг - Як зупинити час

на них біду. Їм не можна мене розпитувати — треба придумати щось, аби моя історія була їм нецікава.

— Мама впала з коня, — недоречно ляпнув я. — Так вона померла.

— Дуже шкода, — мовила Ґрейс.

— Так, це дуже сумно, — погодилася Роуз.

— Мені часто це сниться.

Роуз тільки кивнула. Може, вона мала й інші питання, та лишила їх при собі.

— Тобі варто сьогодні відпочити. Може, почуття гумору повернеться. Лишайся вдома, а ми підемо в сад. А завтра, як відпочинеш, можеш піти кудись із лютнею та трохи заробити.

— Ні-ні, я хочу повернути борг. Я зароблю щось сьогодні. Піду грати на вулицю, ти права.

— Що, просто на вулицю? — вражено спитала Ґрейс.

— Я оберу вулицю, де багато людей.

— Тобі в Лондон треба, — мовила Роуз. — На південь від міських стін, — вона вказала мені шлях. — Хлопчик із лютнею! Та на тебе гроші сипатимуться дощем!

— Ти так думаєш?

— Глянь, яка чудова сьогодні погода. На вулицях буде повно людей. Тож, можливо, у тебе з’являться нові сни.

Промінь сонця проскочив у вікно та впав на її обличчя. Пасмо темно-каштанового волосся засяяло золотом, і вперше за останні чотири дні моя душа — чи те, що я вважав своєю душею, — відчула щось, окрім нескінченних пекельних мук.

Ґрейс схопила кошик, відчинила двері та впустила світло, що великим, майже чарівним прямокутником упало на дерев’яну підлогу.

— Отож… — мовив я так, наче планував щось додати. Роуз перехопила мій погляд та кивнула — і без слів мене почула.

Лондон, сьогодні

Третя година ранку. Я мав би бути в ліжку, бо за чотири години мені вставати на роботу до школи.

Тим не менш, спати я більше не можу. Я дивився на комп’ютері документальний фільм від «Діскавері» про п’ятисотсемирічну династію Мін, але вимкнув його. Тепер прости сиджу, втупившись в екран. Можливо, це безсоння недобре вплине на мій головний біль, але я вже змирився. Це прокляття всіх альб, як висотна хвороба, тільки не від висоти, а від часу. Спогади борються одне з одним, час плутається, стрес від цього усього — чого дивуватися головному болю.

Погрози з ножем теж не полегшують моє становище. А ще мені неспокійно через те, що я бачив із ними Антона.

Я відкриваю сайти BBC та Guardian і читаю новини про відносини між Китаєм та США, які дедалі погіршуються. У коментарях усі говорять про апокаліпсис. Але я після чотирьохсот тридцяти дев’яти років не хвилююся. Після стількох років засвоюєш головний урок історії: історія нічого не вчить людей. Двадцять перше століття виявилося лише невдалою пародією двадцятих років минулого століття, але що ми можемо вдіяти? Люди в усьому світі ніяк не можуть позбутися утопічних уявлень — і це шлях до катастрофи. Добре, що ця катастрофа для мене вже не нова. Емпатія, як завжди, поступово згасає, а мир, як завжди, зроблений із порцеляни.

Я закінчую з новинами та відкриваю Твіттер. У мене немає акаунту, але читати цікаво: різноманітні голоси, дрібні сварки, надмірна самовпевненість, гордощі, зрідка — диво! — співчуття. А ще дивно спостерігати за розвитком мови, яка чомусь знову рухається в напрямку ієрогліфів.

А потім я роблю те, що й завжди: набираю в пошуковому віконці «Маріон Азар» та «Маріон Клейбрук». Гугл не видає нічого нового. Отож, вона не використовує своє справжнє ім’я, якщо жива.

Потім я відкриваю Фейсбук. У Камілли новий пост: «Життя спантеличує».

Просто два слова. Під ним уже шість «лайків». Мені стає ніяково за свою поведінку, і я знов і знов замислююсь, чи матиму колись життя, хоч трохи схоже на нормальне. Я дивлюсь на Каміллу, і мені хочеться мати таке життя. У ній було напруження, знайоме мені напруження. Я уявляю, як ми разом сидимо в парку на лавці та спостерігаємо, як Авраам вовтузиться у траві. Просто сидимо у приємній тиші. Як пара. У мене вже багато століть не з’являлося подібних бажань.

Мені не слід нічого робити, але я чомусь натискаю «лайк» під тим її постом. А ще коментую: «C’est vrai»[70]. Як тільки слова з’являються у розділі коментарів поруч із моїм ім’ям, я розумію, що треба їх видалити.

Але я цього не роблю. Я лишаю все, як є, та йду спати. У моєму ліжку вже спить Авраам, сопучи уві сні.

Роками я переконував себе, що сумні спогади важать більше та тривають довше за щасливі моменти життя, а отже, краще не шукати ані кохання, ані близькості, ані навіть дружби. Краще стати крихітним островом у архіпелазі альб, що ніяк не дотикається до решти людського суходолу. Я повірив Гендріхові: краще не закохуватися.

Але не так давно мені почало здаватися, що такий суто математичний підхід не працює з емоціями. Намагаючись захиститися від болю, ти сам собі завдаєш іншого, менш помітного. Тож, по суті, перед тобою постає вибір між двома видами болю. І не думаю, що мені вдасться. Сьогодні вночі я зроблю цей вибір.

Життя — складна річ.

Ось і все, що ми знаємо. І більше нічого. Ця думка крутиться у моїй голові на якийсь мотив, і я повільно засинаю.

Лондон, 1599 рік

Бенксайд[71] у ті часи був місцем привілеїв, тобто звичайні закони там не діяли. Насправді, там взагалі жодні закони не діяли. У Бенксайді можна було знайти будь-що. Там велась різноманітна торгівля і можна було знайти розваги на будь-який смак. Проституція. Цькування ведмедя. Величні артисти. Театр. Усе, що тільки можна уявити.

Це був район свободи. І коли я вперше туди потрапив, то виявилося, що свобода смердить лайном. Звісно, у порівнянні з теперішніми часами весь тодішній Лондон тхнув лайном. Але Бенксайд був його осередком, бо тут було повно чинбарень. Одразу за мостом розташовувалося принаймні п’ять. Я одразу не зрозумів, чому вони так смердять, але пізніше мені пояснили, що чинбарі вимочували шкіру у фекаліях.

Я йшов далі, й сморід лайна поступово змішувався з іншими. Запах тваринного жиру й кісток з миловарні та майстерні клею. Задавнений запах поту. Я наче відкривав для себе новий світ смороду.

Я пройшов повз загорожу ведмедя — її чомусь називали Паризьким садом, я і досі не знаю чому, — де сидів чорний ведмідь, закутий у кайдани. Більш сумної істоти я у своєму житті не бачив. Він просто сидів на землі, увесь вкритий ранами та брудом. Вочевидь, уже втратив будь-яку надію на нормальне життя. Той ведмідь був місцевою знаменитістю, головною цікавинкою Бенксайду. Його звали Секерсон, і потім я часто бачив, як