Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

не беріть ви мене на бас. То ж неможливо, щоб ви не знали Шаріки.

— Слово чести вам даю, що не знаю.

— Бодай вас біда взяла, — клепнув його тамтой по рамені. — Що ж ви знаєте, як ви не знаєте Шаріки!?

Зварича почало вже це все злостити.

— Та говоріть нарешті, — нетерпеливився, — що це є та «шаріка»?

— Дівчина, чоловіче! І то ще яка дівчина!..

— Через дівчину не пускають стрільців до коршми?

— А, власне, через дівчину. Можете собі уявити, що це за дівчина!

Золочівець задивився розмріяними очима в вікна коршми і говорив, немов до себе.

— Очі, як вуголь, брови, як п’явки, а постава, а ноги, а темперамент!..

— Бачу, що й вам вона впала в око, — засміявся Зварич. — Але чому вона така небезпечна, що аж сторожу поставили?!

— Ех, ви не знаєте, що то Шаріка! — зітхнув золочівець. — Душу чоловік положив би на стіл, не то гроші.

— Не розумію. То тут і гроші входили в гру?

— Входили, тільки не думайте щось злого про Шаріку. Хлопці просто протрачували, що мали, щоб тільки бачити її, одним словом перекинутись. Спершу в коршмі шпильки не перепхав би. Старшини і рядовики — все там було. Потім команда побачила, що це трохи занадто, і заборонила ходити туди. При цих словах золочівець так жалібно зітхнув, що Зварич знову засміявся.

— Коли б я був вашим сотенним, то я вас не дав би на команданта сторожі коло Шаріки.

— Власне, не маєте рації. Хто ж ліпше буде вважати, щоби ніхто не прослизнувся до коршми?! А ось, як тільки стемніє, то цілі процесії блукатимуть довкола. Але я не я, коли хоч один з них пролізе.

— А ви самі?!

— Я також ні, — відповів твердо золочівець. — Очевидно, доки, маю службу, — додав по хвилі.

— Звідки ж команда довідалася про все так швидко? — спитав Зварич. — Хіба, може, сама ходила до Шаріки!?

— Бодай мене! Щонайважніше я вам забув сказати. Цілу ту халепу зробив сотник Гутовський. Знаєте, той такий чепурун… Він доніс до команди, що стрільці тут запиваються, що протрачують усі свої гроші, що з цього можуть вийти скандали і тому конечно треба заборонити вступ до коршми. Команда повірила, і вже першої ночі стояла тут сторожа. І що думаєте… Десь коло півночі крадеться хтось до коршми. Хлопці: хап! А то… сотник Гутовський. Сміху було на цілу Горонду!..

Саме останні промені позолотили коршму і зробили з облупленого будинку казочну хатку заклятої царівни. В однім крилі скрипнула віконниця, і крізь вікно виглянула чорна голівка.

— Шаріка! — шепнув радісно золочівець і вхопив Зварича за руку. — Ходіть подивитеся, що за краса.

Зварич підійшов ближче і глянув у вікно. Перше, що побачив, — це були очі. Подовгувасті, як мигдалі, темні, як ніч, глибокі, як безодня. Над очима звисали важкі, довгі вії і ще більше затемнювали та поглиблювали їх. З-під тонкого орлиного носика стиглою малиною визирали повні, сочисті уста. На них грався легенький, загадочний усміх, як той промінчик сонця, що сів на її гранатові коси. А те лице, а ті брови, а те чоло… Така краса стояла в вікні старенької коршми, що Зварич не міг очей відірвати.

— А що? Я не казав? — збудив його шепіт товариша. — Бачили ви вже таке?!

Зваричеві нараз стидно стало. І за себе, невірного любчика, і за всіх стрільців, що задивлялися на жидівочку.

— Нічого надзвичайного, — скривив легковажно уста. — Зрештою, мені не подобаються чорнявки…

— Але Шаріка!?

— Ні. Волю білявки, — і перед Зваричем мигнуло стигле золото кіс і сині волошки очей.

Попрощався і швидко пішов в сторону Страбичева, тим разом тікаючи не від настирливих дум, але від тих чорних очей, що глянули на нього з вікна горондівської коршми.

З Галичини не доходили майже ніякі вісті. Так, начеб Карпати спинювали їх, як спинювали і відгомони боїв, і заграви пожеж. Страбичево і Горонда жили своїм життям, на око байдужні до того, що могло коїтися за синіми горами.

Але це тільки на око.

Стрільці жадно ловили кожний клапоть часопису і шукали в ньому всього, що відносилося до рідної країни. Та часопис був таким рідким гостем серед стрільців, а звіти з боїв у Галичині такі неясні, що всі живились переважно поголосками, раз надміру потішаючими, а раз надміру грізними. Львів то переходив до наших рук, то лежав у звалищах, під Стриєм то торощили австрійці москалів, то москалі брали в полон цілі армії. На жаль, добрі вістки на другий день показувалися уже звичайними поголосками, а лихі тільки маліли, але справджувались. Одного дня сотенний писар приніс відомість, що якийсь генерал-українець має обняти команду над стрільцями.

— Відки це знаєш? — питалися його.

— Вчора вечором була в булаві балачка про це.

— А ти що там робив? — допитувався Качур.

Сотенний писар пускав попри вухо іронічний запит і розсновував далі думки про генерала.

— То було би знаменито. Подумайте: все-таки генерал — то щось є.

— Що таке балакаєш! Де ж є той генерал-українець! — говорив Черник.

— Чому ні. Мусить бути. Тільки, може, ми не чули про нього.

— З тим генералом — то, певно, така сама правда, як із Шептицьким.

— Або з Шептицьким неправда?! Тільки наші патріоти не хотіли.

— Ей, хто там знає, як було. Факт є, що нема.

Сотенний писар відходив уражений, а стрільці, подискутувавши над генералом, приходили до переконання, що воно зовсім можливе, і ждали. Генерал не приходив, але зате другої днини приходила нова вістка.

— Кажуть, що стрільців мають побільшити до десять тисяч.

— Хто таке казав?

— Головний командант мав їздити до Мукачева, і там йому таке казали.

— Нарешті прийшли до розуму.

— І не шкода то було розпускати в Стрию хлопців!

— Якби було десять тисяч, то й Шептицький міг би вже командувати.

— З другої сторони, якби Шептицький командував, то було б напевно десять тисяч.

— Йдіть! Нащо нам когось чужого. Що він брат митрополита — то ще замало. Бог зна, чи загалом почуває себе хоч трохи українцем.

— І то рація. Маємо свою команду, свою Боєву управу, і це нам зовсім вистане.

Стрільців до десять тисяч не побільшували, а нова вістка заступала стару.

— Чули ви!? Однострої для нас мали прийти.

— Які однострої? Стрілецькі!?

— Австрійські, але їх мають тут перероблювати на стрілецькі.

— Цікаво, яка краска. Чи така, як австрійська?!

— Певно. Звідки вони возьмуть інакшого!?

— Шкода. Ліпше було б мати такі, як мали наші на здвизі.

Однострої не показалися, але зате одної днини приїхав ненадійно австрійський полковник Молік і команда зарядила перегляд