Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

Коли в кадрі з'явився Анрі, то на місці його обличчя була розпливчаста пляма, а голос був змінений електронним способом. Анрі грайливо розмовляв із дівчиною, називав її мавпочкою, інколи промовляв її ім'я.

— Цікаво, еге ж? — прокоментував Хорст. — Дівчина анітрохи не боїться. І не схоже, щоб вона була під дією наркотиків.

Джулія посміхалася, дивлячись угору, на Анрі, простягала до нього руки, розтуляла для нього ноги. Він виступив зі своїх шортів, оголивши свій дебелий стоячий прутень. Дівчина зачудовано витріщилася, прикрила рукою рота й проказала: «Ну й лихо в тебе, Чарлі!»

Анрі сказав їй, що вона — ненаситна, але в його голосі чулися піддражнювання та насмішка. Приятелі спостерігали, як він став навколішки між її стегнами, підняв Джулію за сідниці й опустив голову до лобка. Дівчина стала звиватися, впираючись п'ятами в пісок, а потім закричала: «Облиш, Чарлі, я більше не можу, благаю!»

— Мені здається, що Анрі старається, щоб вона його покохала. А може, він сам її покохає? Ото буде кіно!

— Гадаєш, Анрі здатен кохати?

Вони дивилися, як Анрі гладив і пестив дівчину, а потім різко увійшов у її тіло, приказуючи, яка вона прекрасна, яке то щастя — її кохати. Невдовзі стогони та крики Джулії перетворилися на істеричне хлипання.

Вона оповила його руками, й Анрі теж обійняв її і став цілувати заплющені очі Джулії, її щоки та губи. Потім в об'єктиві камери з'явилася його неприродно велика рука, яка майже закрила собою зображення дівчини. Рука на мить зникла, а потім знову з'явилася, цього разу — стискаючи мисливський ніж. Анрі поклав його біля дівчини на рушник.

Хорст від нетерпіння аж подався вперед, витріщаючись в екран. «Правильно, — подумав він. — Спочатку — ритуал, а потім — завершальне жертвоприношення». Та раптом Анрі повернув до об'єктива своє розмите обличчя і спитав: «Усі задоволені?»

Дівчина відповіла, що так, вона цілковито й повністю задоволена. Й екран погас.

— Оце й усе? — спитав Ян, невдоволено виринаючи зі стану, схожого на гіпнотичний транс. Хорст перекрутив назад відео, переглянув останні секунди — і збагнув, що «кіна не буде». Принаймні для них.

— Яне, — звернувся він до приятеля. — Наш хлопчик нас піддражнює. Змушує нас чекати на кінцевий продукт. Розумно, дуже розумно.

Ян зітхнув:

— Гарно він влаштувався — за наш рахунок.

— Хочеш, підемо на парі? Строго між нами.

— Парі? Стосовно чого?

— Чи довго лишилося чекати, поки Анрі спіймають?

Розділ 43

Була майже четверта ранку, і я не спав. Мій мозок розколювався від образів понівеченого тіла Рози Кастро, і мене не покидала думка про ту страшну наругу, якої вона зазнала, перш ніж її коротке життя скінчилося у підводній печері в океані.

Я подумав про її батьків та про Макденіелсів — ці добрі люди переживали таке пекло, яке Ієронім Босх не міг уявити собі навіть на вершині свого натхнення. Я хотів був зателефонувати Аманді, та не наважився. Бо боявся, що не втримаюся й бовкну: «Дякувати Богу, ми не маємо дітей».

Я рвучко звісив ноги з ліжка й увімкнув світло. Потім дістав із холодильника бляшанку соку та фрукти й увімкнув свій комп'ютер.

Відтоді, як я зазирав до пошти востаннє, там скупчилося повно спаму, а Сі-ен-ен прислала мені коротке повідомлення про новини стосовно Рози Кастро. Я хутко пробіг його поглядом і в останньому параграфі знайшов згадку про Кім.

Швидко вдрукувавши ім'я Кім у пошукове вікно, я хотів перевірити, чи не виловила Сі-ен-ен своєю сіткою якоїсь нової пікантної інформації про зниклу модель. Не виловила.

Я відкрив бляшанку з чипсами, з'їв буквально кілька штук, а потім зробив собі каву на крапельній кавоварці — і знову став нишпорити в Інтернеті.

На «YouTube» я знайшов відео Дуга Кагіла: кліпи, зроблені в гуртожитку, кліпи з якимись сімейними реліквіями, витягнутими з комори, а також відео з Кім, де вона спостерігає за грою з трибуни, плещучи в долоні та тупаючи ногами. Камера моталася туди-сюди між Кім та Кагілом — він якраз грав проти «Нью-йоркських велетнів» і в одному епізоді так перестарався, що ледь не відірвав голову знаменитому Елі Менінгу.

Я спробував уявити, як Кагіл убиває Кім, і не виключив можливості, що дебелий хлопець, який звик боротися за м'яч із так само дебелими хлопцями вагою під триста фунтів, запросто міг перейти межу та застосувати силу до незговірливої дівчини. І легко скрутити їй в'язи — умисно чи неумисно.

Але в глибині душі я вірив, що сльози Кагіла були справжні, що він кохав Кім і що — цілком логічно — якби він і справді її убив, то мав достатньо коштів, щоб надійно десь сховатися.

Тому я скерував свій браузер на пошуки чоловіка, чиє ім'я назвала мені невідома жінка: здогадного торговця зброєю Нільса Остертага Бйорна. Пошук видав мені ті самі статті, що я їх уже бачив учора, але цього разу я відкрив статті, написані шведською.

За допомогою машинного словника я переклав шведською слова «боєприпаси» та «бронежилети» — і вийшов на ще одне фото Бйорна, зроблене три роки тому.

То був репортажний знімок чоловіка з правильними й тому невиразними рисами обличчя, який виходив із «феррарі» в Женеві. На ньому був гарний строкатий костюм під ладно скроєним плащем. У руці він гримав валізку «Гуччі». Це зображення Бйорна відрізнялося від фото, зробленого під час офіційної вечері, де всі були в строгих костюмах та краватках. Відрізнялося тому, що цього разу волосся Бйорна було світлим. Навіть білявим.

Я клацнув по останній статті про Нільса Остертага Бйорна — і на моєму екрані з'явилося ще одне фото, цього разу це було фото чоловіка у військовій формі. На вигляд йому було років зо двадцять. Він мав широко посаджені очі та квадратне підборіддя. Чоловік на цьому фото був абсолютно не схожим на того Нільса Бйорна, якого я