Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

Я взяв його візитку, а потім обернувся — і якраз вчасно, бо саме в цей момент із води показалися аквалангісти. Один із них тримав у руках якийсь оберемок.

— Ходімо! Скажеш, що ти — зі мною, — кинув Кеола, і ми пішли по жовтій стрічці, огинаючи місце скоєння злочину.

Коли човен підплив до берега, ми вже встигли підійти до краю води.

Яскраве світло прожектора з гелікоптера вихопило з темряви тіло в руках аквалангіста. То було невеличке тіло жінки чи дівчинки. Можливо, підлітка. Воно так розбухнуло від води, що важко було визначити вік загиблої, зв'язаної мотузкою по руках і ногах.

Лейтенант Джексон виступив уперед і рукою в спеціальній рукавичці відкинув довге волосся з обличчя дівчини.

Я з полегшенням побачив, що то була не Кім Макденіелс. Значить, мені не доведеться телефонувати Левону та Барбарі. Але моє полегшення потонуло у всепоглинаючому почутті смутку й жалю. Цю дівчину — теж чиюсь доньку — жорстоко вбили. У цьому не було жодного сумніву.

Розділ 41

Крізь гуркіт вертольота прорізався пронизливий жіночий вереск. Я обернувся й побачив темношкіру жінку середньої статури зростом десь футів зо п'ять. З криком «Роза, Роза! Матір Божа, ні!» вона кинулася до жовтої стрічки.

За нею рвонув чоловік і вигукував:

— Ізабель, не ходи туди! Не ходи, Ізабель! — Він наздогнав її й обхопив руками, а вона стала щосили пручатися й гамселити його кулаками, намагаючись вирватися. Вона несамовито волала, напружуючи жили на худорлявій шиї:

— Ні, ні, ні! Ні, дитино моя, ні!

Поліцейські оточили подружню пару, і розпачливі крики нещасної жінки стали поволі стихати — її та чоловіка повели геть від місця злочину. Ціла зграя представників преси кинулися, як хорти, до батьків загиблої дівчинки. Це треба було бачити. У них аж очі блищали від мисливського азарту.

За інших обставин я теж був би серед тієї зграї, але в гой конкретний момент я теліпався позаду від Едді Кеоли, видряпуючись скелястим схилом, на верхньому краю якого представники мас-медіа розташували свої численні трансляційні пункти. Коли маленьке понівечене тіло несли на ношах до міні-автобуса судового слідчого, кореспонденти місцевих телеканалів аж надривалися від завзяття, наповнюючи ефір останніми гарячими новинами. Гепнули дверцята — і міні-автобус поїхав геть.

— Її звали Роза Кастро, — повідомив мені Кеола, коли ми увібралися в його джип. — їй було дванадцять. Ти коли-небудь бачив, щоб руки та ноги зв'язували в такий спосіб?

— Так, — мовив я. — Бачив.

Половину мого життя я був свідком насильства й писав про насильство, але вбивство цієї дівчинки наповнило мою уяву такими огидними картинами, що мені фізично стало зле. Я ковтнув жовч, стримуючи напад нудоти, і рвучко захлопнув дверцята.

Кеола увімкнув двигун і сказав, вирушаючи в північному напрямку:

— Ось бачиш, чому я не хотів телефонувати Макденіелсам. Бо якщо це була б Кім…

Його перервав телефонний дзвінок. Намацавши мобільний у нагрудній кишені, Кеола приклав його до вуха і сказав:

— Кеола слухає. Заспокойся, Левоне, заспокойся. Це не Кім. Ні. Я бачив тіло. Певен на сто відсотків. Це не твоя донька. — На мить повернувшись до мене, Едді прошепотів: — Вони дивляться новини по телевізору.

Кеола сказав Макденіелсам, що ми заїдемо до них у готель, і через кілька хвилин ми вже були біля парадного входу до «Вейлі Прінсес».

Левон і Барбара вже виглядали нас. Нічний бриз злегка куйовдив їхнє волосся та напинав новопридбане гавайське вбрання. Вони трималися за руки так міцно, що аж пальці побіліли, а їхні обличчя були бліді від утоми та переживання.

Ми пройшли разом із ними до вестибюля. Кеола все пояснив на ходу, не вдаючись у моторошні подробиці.

Барбара спитала, чи немає зв'язку між убивством Рози та зникненням Кім — то вона втакий спосіб напрошувалася, щоб її заспокоїли, але хто ж міг дати їй таку гарантію? Та я все одно спробував розрадити її. Сказав, що серійні вбивці мають свої сталі звички, тому навряд чи хтось із них раптом мінятиме свої вподобання з дівчат на жінок. Навряд чи, але цього не можна виключати, бо буває й таке. Останнього я визнав за краще не зазначати.

Я не лише казав Барбарі те, що їй хотілося почути. Я також заспокоював сам себе. Тоді я ще не знав, що вбивця Рози Кастро мав усеохоплюючий і безмежний апетит до тортур та вбивства.

І мені навіть на думку наверзтися не могло, що я вже встиг познайомитися з ним і поговорити.

Розділ 42

Хорст смакував французьке вино «Домен де ля Романе-Конті», придбане на аукціоні Сотбіз у 2001 році по 24000 доларів за пляшку. «Давай вип'ємо на брудершафт», — запропонував він своєму приятелеві Яну. Звісно, то був жарт. Ян був від нього за сотні миль, але завдяки веб-камерам створювалося враження, що вони сиділи в одній кімнаті.

Привід для їхньої зустрічі був ось який: Анрі Бенуа написав Хорсту, щоб той був готовий завантажити новий матеріал о дев'ятій вечора, і Хорст запросив Яна, свого давнього друга, на попередній прогляд найновішого відео, перш ніж послати його решті членів «Альянсу».

Комп'ютер Хорста пискнув, він підійшов до столу, сказав Анрі, що завантаження почалося, і відразу ж послав імейл-повідомлення Яну в його офіс в Амстердамі.

Зображення з'явилося на їхніх екранах одночасно.

Фоном служив залитий місячним сяйвом пляж. На великому рушникові лежала горілиць вродлива дівчина. Вона була гола, з тендітними стегнами, маленькими грудьми, а її коротке волосся було причесане — явно пальцями — у хлопчачому стилі. Чорно-біле зображення надавало фільму похмурої атмосфери, наче його знімали в сорокових роках.

— Прекрасна композиція, — зауважив Ян. — Цей чоловік добре знає свою справу.