Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

та полюбляли ширити плітки. Однак Дарлінґтон радо скористався б затримкою, аби розкопати, із чим саме стикнулися Слюсарі, перш ніж утягнути до якоїсь халепи свою Данте.

— Якщо Авреліанці безпечні, чому ми мусимо там бути? — поцікавилась Алекс.

— Щоб захистити обряди від утручань. Саме цей ритуал зазвичай приваблює цілу купу Сірих.

— Чому?

— Через надмір крові. — Кроки Алекс уповільнились. — Будь ласка, не кажи мені, що ти вразлива. Якщо ти не спроможна змиритися з кількома краплями кровиці, ти тут навіть семестру не протримаєшся.

Дарлінґтон одразу відчув, що поводиться як мудило. Після того що Алекс пережила в Каліфорнії, вона, звісно ж, буде настороженою. Ця дівчина зазнала справжньої емоційної травми, а не була свідком того театру смерті, до якого звик він сам.

— Зі мною все буде гаразд, — запевнила вона, проте намертво вчепилася в лямку наплічника.

Вони опинилися на безлюдному плато Байнеке-плази, де вікна бібліотеки світилися грудками бурштину.

— Звісно, буде, — пообіцяв хлопець. — Довкілля контрольоване, а заклинання просте. Сьогодні ввечері ми, щиро кажучи, просто попрацюємо викидайлами.

— Гаразд.

Не схоже було, що з нею все гаразд.

Вони проштовхнулися крізь обертові двері бібліотеки й потрапили під високе склепіння фоє. Ґордон Буншафт уявляв собі бібліотеку скринькою всередині скриньки. Позаду стійки охоронця аж до стелі здіймалася велетенська скляна стіна, укрита книжковими полицями. Це була справжня бібліотека, книгосховище, паперово-пергаментне серце Байнеке, зовнішня оболонка навколо неї слугувала входом, щитом і штучною шкірою. Крізь великі вікна на всіх стінах було видно порожню плазу.

Неподалік від стійки охоронця й на достатній відстані від заскленої шафи, де виставляли різноманітні бібліотечні експонати й лежала в окремому невеликому скляному кубі, освітленому згори, Біблія Гутенберга, стояв довгий стіл. Хтось щодня перегортав наступну сторінку Біблії. Господи, як Деніел любив це місце!

Авреліанці скупчились навколо стола, уже вбрані в мантії кольору слонової кістки, і нервово перемовлялися. Самої лише їхньої запаморочливої енергії, мабуть, вистачило б, аби привабити Сірих. Джош Зелінський, чинний президент делегації, відійшов від натовпу й поспіхом кинувся вітати гостей. Дарлінґтон познайомився з ним на котромусь семінарі з американістики. Джош — з ірокезом, в улюбленому комбінезоні оверсайз — чимало теревенив. За ним назирці рушила жінка років сорока, сьогоднішній Імператор, — випускниця, обрана для супроводу ритуалу. Дарлінґтон пам’ятав її з минулорічного обряду, який Авреліанці влаштували, щоб розробити офіційні документи для керівництва її кондомініума.

— Амеліє, — озвався він, пригадавши ім’я. — Радий знову тебе бачити.

Вона всміхнулася й кинула погляд на Алекс.

— Це нова версія тебе?

Точнісінько це саме вона запитала в Мішель Аламеддін, коли та привела хлопця сюди в його перший навчальний рік.

— Познайомся з нашою новою Данте. Алекс із Лос-Анджелеса.

— Прекрасно, — утрутився Зелінський. — Ти знаєш когось із кінозірок?

— Якось я плавала голяка в басейні Олівера Стоуна — це рахується?

— А він там був?

— Ні.

Зелінський щиро засмутився.

— Ми розпочнемо опівночі, — повідомила Амелія.

Отже, у них була ціла купа часу, щоб убезпечити периметр навколо ритуального стола.

— Під час цього обряду ми не можемо цілковито заблокувати Сірих, — пояснював Дарлінґтон, поки вони з Алекс широким колом обходили стіл, обираючи траєкторію кордону, який мали створити. — Магія вимагає відкритих каналів із Серпанком. А тепер опиши мені перші кроки.

У його списку рекомендованої літератури були уривки зі «Сполук Фаулера», а також невеликий трактат про магію порталів на початках існування «Сувою та ключа».

— Кістковий пил, кладовищна грязюка, або якесь memento mori для формування кола.

— Добре, — похвалив Дарлінґтон. — Сьогодні ми скористаємось цим. — Він простягнув їй шматочок крейди, спресованої з попелу, який узяли в крематорії. — Це допоможе нам точніше зробити позначки. Залишимо відкриті канали в кожній компасній точці.

— А що потім?

— Потім попрацюємо з дверима. Сірі можуть перервати ритуал, а нам не треба, щоб магія такого штибу вийшла з-під контролю. Магії потрібна рішучість. Розпочавшись, цей ритуал шукатиме крові, а якщо заклинання вихопиться зі стола, воно може буквально розрізати навпіл якогось чемного студента-юриста, що навчається за квартал звідси. На одного юриста, який набридатиме світові, менше, але мені казали, що жарти про юристів застаріли. Тож якщо Сірі спробують прорватися, ти маєш два варіанти: висипати на них Пилюку або смертельні слова.

Сірі ненавиділи будь-які згадки про смерть чи помирання: голосіння, похоронні пісні, вірші про смуток чи втрату, навіть якісно сформульований газетний некролог — могли зарадити у випадку з ними.

— А можна скористатися і тим і тим? — поцікавилась Алекс.

— Насправді в цьому немає потреби. Ми не марнуємо силу, якщо не вимушені.

Вигляд у дівчини був скептичний. Її стривоженість заскочила Деніела зненацька. Алекс Стерн, можливо, була розбещена й неосвічена, але часто демонструвала холоднокровність, принаймні коли йшлося не про нічних метеликів. Куди поділася та криця, яку він помітив у дівчині раніше? І чому її страх так сильно засмутив його?

Щойно вони закінчили наносити позначки, замкнувши коло, як через турнікет пройшов юнак, майже до очей загорнутий у шарф.

— Шановний гість, — пробурмотів Дарлінґтон.

— Хто це?

— Зеб Ярровман, вундеркінд. Чи колишній вундеркінд. У німців, поза сумнівом, є слово для обдарованих людей, котрі виростають з enfant terrible[36].

— Кому, як не тобі, знати, Дарлінґтоне.

— Це було занадто жорстоко, Стерн. Я ще маю час. Зеб Ярровман написав роман, навчаючись на третьому курсі Єлю, опублікував його ще до випуску й кілька років поспіль був улюбленцем нью-йоркського літературного осередку.

— Хороша книжка?

— Вона не була поганою, — визнав Дарлінґтон. — Тривога, божевілля, юнацьке кохання, звичайні теми для bildungs-roman[37] — і все це на тлі Зебової праці на дядьковій збанкрутілій молокофермі. Але проза справляла враження.

— Тож він тут у ролі чийогось наставника?

— Він тут, тому що «Король закапелків» вийшов друком майже вісім років тому, а Зеб Ярровман відтоді не написав жодного слова.

Дарлінґтон помітив, як Зелінський подав сигнал Імператорові: «Час починати».

Авреліанці вишикувалися двома однаковими шеренгами, обличчям одне до одного обабіч довгого стола. Вони були в білих мантіях, схожих на вбрання хористів, з довгими звуженими рукавами, що лягали на стільницю. Джош Зелінський стояв біля одного краю, а Імператор — біля другого. Вони наділи білі рукавички, схожі на ті, якими користуються під час роботи з архівними рукописами, і розгорнули сувій, завдовжки з цілий стіл.

— Пергамент, — пояснив Дарлінґтон. —