Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

туди й сюди по щойно вкритій дьогтем жорстві на шляху біля брами цвинтаря. Від неї линув дух горілої олії, пари й гарячої фарби. Джіммі Герф простував краєм шляху. Каміння муляло йому ноги крізь тоненькі підошви стоптаних черевиків. Проминув робітників з засмаглими шиями й перейшов через нове шосе, все ще чуючи від них дух часнику й поту. Пройшов ярдів із сто і спинився на сірому приміському шляху — туго стягненому з обох боків телеграфними стовбами й дротом. Над сірими хатами й сірими, щербатими майстернями трунарів небо скидалося барвою на яйце ріполова. Травневі гробачки ворушилися йому в крові. Він скинув чорну краватку й упхнув її до кишені. В голові йому настирливо бриніла пісня:

„Мені так обридли фіялки.

Заберіть їх геть…“

Одна слава сонця й друга слава місяця й цілком інша слава зір; бо кожна зірка різниться від іншої у славі своїй. Так само й при воскресінні мертвих… Він швидко йшов далі, розплескуючи ногами калюжі з небом, що відбивалось у них. Намагався позбутися добре намащених слів, що гуділи йому в ухах, струсити з пучок відчуття чорного крепу, забути пахощі лілей.

„Мені так обридли фіялки,

Заберіть їх геть…“

Наддав ходи. Шлях пнувся на горб. Яскраво блищала вода, що текла в рівчаку, поміж латок трави, поміж пухнатих кульбаб. Будинків ставало дедалі менше. На стінах сараїв облізлі літери вимовляли: Овочевий екстракт Лідії Пінкгем, Червона курка, Гавкучий собака… А у мами був удар і її поховали. Не міг згадати, який у неї був вигляд — вмерла та й годі. З кілка огорожі долинуло вогке цвірінькання горобця. Крихітна іржаво-червона пташка пурхнула на телеграфний дріт і заспівала; перелетіла на краєчок покинутого казана й заспівала. Полинула десь далі й знов заспівала. Небо стало темно-синє, з пухнатими перловими хмарками на ньому. Ще на одну, останню, мить, учув він шарудіння шовку біля себе, відчув як рука у довгому, облямованому мереживом рукаві ніжно лягла йому на плече. Він лежить у колисці підобгавши ноги, весь холодний з жаху, бо до нього підповзають грізні, кошлаті тіні, але вони ховаються у кутках і зникають, тільки-но мама схилиться над ним. Над чолом кучері, пишні шовкові рукава й крихітна чорненька цяточка в куточку вуст, що цілують його вуста. Джіммі пішов швидше. Кров густа й гаряча бурхала йому в жилах. Лапаті хмари танули в рожеву піну. Він чув луну власних кроків на вибоїстім шосе. На перехресті шляхів сонце грало на гострих колючих бруньках молоденького бука. По той бік висів напис Йонкерс. Посеред шляху лежав пощерблений коробок із-під томату. З силою підкидаючи його ногою поперед себе, Джіммі пішов далі. Одна слава сонця, друга слава місяця й цілком інша слава зір… Він усе йшов.

-----

— Галло, Емілю.

Еміль, не повертаючися, кивнув головою.

Дівчина побігла слідом за ним і схопила його за рукав.

— Оце ти так вітаєш старих друзів? Тепер, як став водитися з цією королевою делікатесів…

Еміль визволив руку.

— Я просто дуже поспішаю. Тільки й того.

— А як тобі сподобається, коли я піду до неї та розповім, як ми з тобою обіймалися та цілувалися перед її вікнами на Восьмій Авеню, щоб примусити її піддатися?

— Це ідея Конґо.

— Алеж це допомогло?

— Авжеж.

— А мені за це нічого не належить?

— Мей, ти дуже гарна, хороша дівчина. На тому тижні я буду вільний у середу ввечорі… Отож заскочу по тебе й ми поїдемо на виставку. Як тобі ведеться?

— Гірш, як у пеклі… Я пробую влаштуватися танцівницею у Кемпеса. Там бувають грошовиті люди. А то мені надокучили вже матроси й вантажники… Хочу стати респектабельною.

— Мей, ти нічого не чула про Конґо?

— Одержала від нього листівку з якогось проклятого місця, що й назви не вимовиш. Хіба не смішно, що просиш грошей, а тобі присилають листівки… Це хлопець так дякує мені за всі ті ночі… А він у мене один, ти знаєш це, Жаб’яча Нога?

— До побачення, Мей! — Він, раптом, зсунув їй на потилицю солом’яного брилика, облямованого незабудьками й поцілував її.

— Ну, облиш, Жаб’яча Нога… Восьма Авеню не зовсім зручне місце, щоб цілувати дівчину, — вередливо мовила вона, ховаючи жовті кучері знов під брилика. — Краще зайди до мене, якщо хочеш.

Еміль пішов далі.

Пожежна машина, смок і складана драбина проїхали повз нього, трусячи вулицю гуркотом і брязкотом. На три квартали далі з-під даху якогось будинку йшов дим і вихоплювалося часом полум'я. На шерег полісменів насувався натовп. Понад спинами й цілою колекцією капелюхів Еміль угледів на покрівлі сумежного будинку пожежників і три мовчазні блискучі цівки води, що грали на верхніх вікнах. Це має бути саме насупроти крамниці делікатесів мадам Ріґо. Він прокладав собі шлях серед натовпу на тротуарі, коли люди зненацька розступилися. Два полісмени волокли негра, а тому мотлялися вперед і назад руки, немов поламані. Третій поліцай ішов ззаду, б’ючи негра палицею по голові спочатку з одного боку, а потім з другого.

— Це негр підпалив!

— Впіймали палія!

— Це підпал!

— Тай жалюгідний цей негр!

Натовп знов збився докупи. Еміль стояв біля мадам Ріґо, перед дверима її крамниці.

— Cherie, que ça me fait une emotion… J’ai horriblement peur du feu.

Еміль стояв трохи позад неї. Він поволі оповив їй стан одною рукою, а другою погладив плече.

— Все гаразд. Дивись, вогню немає, тільки дим. Алеж у тебе крамниця, певно, застрахована?

— Авжеж, за п’ятнадцять тисяч.

Він стис їй плече, а тоді одвів руки.

— Viens, ma petite, on va rentrer.

Ледве ввійшли до крамниці, як Еміль схопив її за пухкі руки.

— Ернестіно, коли ми візьмемо шлюб?

— За місяць.

— Я не можу чекати так довго, це неможливо. — А чому не в середу на тому тижні? Тоді я допоміг би тобі скласти інвентар крамниці… Я гадаю, що можна буде продати це місце й пересунутися до центру, щоб більше заробляти грошей.

Вона погладила його по щоці. — P’tit ambitieux, — мовила тихенько, а плечі й великі груди затремтіли їй од стримуваного сміху.

-----

У Менгеттені вони мали пересідати. У Еллен тріснула нова замшева рукавичка на великому пальці й вона нервово терла дірочку вказівним пальцем. Джон був у непромокальному пальто з поясом і в рожево-сірому м’якому капелюсі. Коли він, посміхаючися, повертався до Еллен, вона одводила очі й дивилася на довгі нитки дощу, що мерехтів на рейках.

— Ось як, Еляйн, кохана! О, принцесо, ми пересядемо до поїзду, що йде із станції Пен… А як чудно чекати в нетрях Нью-Джерсі! — Вони увійшли до сальон ваґону. Джон клацнув