Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Мульч протягнув руки.

— Поквапся, рибо-ельфе. Не всі тут мають зябра.

Вішбі провів карткою по магнітній стрічці на Мульчевих наручниках. Замочок відімкнувся. Мульч

вільний... наскільки можна бути вільним у тюрем­ному транспортері з трьома тисячами метрів води над головою. Він підвівся, зробив останній вдих. Вішбі помітив.

— Гей, в’язню! Що це ти таке робиш? — запитав він.— Ти повітря всмоктуєш?

Мульч відригнув.

— Хто, я? Це просто смішно!

Крилатий ельф також щось запідозрив.

— Він точно щось замислив! Дивись, волосся в нього все блищить. Б’юся об заклад, це якесь се­кретне гномське мистецтво.

Мульч спробував створити скептичний вираз об­личчя.

— Що? Всмоктане повітря і блискуче волосся? Недивно, що ми тримаємо це в таємниці.

Вішбі примружив очі. Вони в нього були червоні. А коли маршал заговорив, стало зрозуміло, що йому явно не вистачає кисню, так нерозбірливо він ви­мовляв слова.

— Ти точно щось замислив. Давай свої руки!

Опинитися знову в наручниках було всупереч плану. Мульч удав, що заслаб.

— Мені важко дихати,— сказав він, притуля­ючись до стіни.— Сподіваюся, я тут у вас не помру.

Ці слова дещо відвернули увагу від Мульча, і він зміг зробити ще один вдих. Сталева пластина тріс­нула ще більше, крізь фарбу проступив сріблястий метал. По всьому салону засвітилися червоні вогни­ки небезпеки.

Із колонок пролунав голос пілота.

— Ідіть сюди! — крикнув він, утрачаючи спо­кій.— Зараз нас зімне.

Вішбі схопив Мульча за грудки.

— Що ти накоїв, гноме?

Мульч опустився на коліна, відкинув задній кла­пан арештантської роби. Підібрав ноги, готовий до дії.

— Слухай, Вішбі,— сказав він.— Ти дурень, але непоганий хлопець. Тож роби, що сказав пілот, іди до нього в кабіну.

Зябра Вішбі тріпотіли, він почав задихатися від нестатку кисню.

— Ти загинеш, Діггумсе.

— Я вже був мертвим,— підморгнув йому Мульч.

Більше стримуватися він не міг. Травний тракт розтягнувся, немов повітряна кулька в руках фокус­ника. Гном схрестив руки на грудях, націлився ма­ківкою на тріснуту панель і випустив гази.

Від такого струсу транспортер підкинуло, і Мульч ракетою полетів угору. Він ударився прямо по цен­тру тріщини і пробив панель. Швидкість викинула його в океан, і за мить у середину бідолашного тран­спортера ринула вода. За секунду задню частину сплющило, як порожню алюмінієву банку. Вішбі з напарником вчасно перебралися до кабіни пілота.

Мульча несло до поверхні. Бульбашки звільненого газу штовхали його зі швидкістю в кілька вузлів. Ле­гені качали повітря, що лишилося в травному тракті, сяючий шолом застиглої слини освітлював шлях.

Звісно, вони кинулися за ним. Вішбі з колегою обидва були амфібіями. Щойно вони позбавилися від залишків задньої частини, маршали відкрили шлюз і кинулися за втікачем. Але в них не було жод­ного шансу. На Мульчевому боці була сила газу, на їхньому — лише крила та плавці. Усе, що потрібно було для ловлі втікачів, покоїлося на дні океану ра­зом із задньою частиною транспортера, а зброї, яка була в кабіні пілота, вистачило б лише на те, щоб під­смажити краба.

Маршалам Атлантиди лишалося спостерігати, як гном летить на поверхню, глузуючи з них кожною бульбашкою.

Від мобільного телефону Батлера після падіння лишилася купка пластикових уламків і дротинок. Це означало, якщо Артемісові знадобиться термінова допомога, він не додзвониться. Охоронець припар­кував «Хаммер» біля першої ж крамниці «Фонетикс» і придбав там трьохдіапазонний телефон для маши­ни. Активував телефон дорогою в аеропорт і набрав номер хлопця. Нічого. Телефон вимкнено. Батлер спробував маєток Фаулів. Удома нікого, повідом­лень теж немає.

Батлер глибоко дихав, зберігав спокій і натискав педаль газу. До аеропорту він доїхав менше, ніж за десять хвилин. Він не став витрачати час, поверта­ючи «Хаммер» на парковку прокатної компанії, ли­шив його на найближчому вільному місці. Звісно, автомобіль заберуть, а його оштрафують, але зараз не було часу про це хвилюватися.

Найближчий літак до Ірландії був повний, тож Батлер заплатив польському бізнесмену дві тисячі євро за квиток першого класу, і через сорок п’ять хвилин він уже сидів у літаку, що вирушав до дублін­ського аеропорту. Він набирав номер Артеміса, аж доки не запрацювали двигуни, і ввімкнув телефон, щойно шасі торкнулися землі.

Коли він вийшов із залу прибуття, було вже тем­но. І половини дня не минуло, відколи вони відкри­ли депозитний сейф у мюнхенському «Міжнародно­му банку». Неймовірно, скільки всього може статися за такий короткий час. Хоча, якщо ви працюєте на Артеміса Фаула Другого, таке неймовірне трапля­ється щодня. Батлер був поруч із Артемісом, відколи той народився майже чотирнадцять років тому, і за весь цей час він побував у стількох фантастичних си­туаціях, скільки і не снилося охоронцю будь-якого президента.

«Бентлі» Фаулів чекав на парковці. Батлер поста­вив новий телефон у кріплення і ще раз набрав Ар­теміса. Не щастить. Але коли він підключився до автовідповідача, там було повідомлення. Від Артеміса. Батлерові руки стиснули кермо. Живий. Принаймні, хлопець живий.

Повідомлення почалося добре, але потім рішуче змінилося. Артеміс завірив, що він цілий, але Батле­рові здалося, що його юний підзахисний отримав контузію після падіння або страждає від посттрав­матичного стресу, бо хлопець почав говорити, що за ту дивну бомбу відповідають ельфи. Піксі, якщо точ­но. І тепер він у компанії ельфа, який, вочевидь, зо­всім не те ж саме, що піксі. Але це не все. Ельф, ви­являється, був давнім другом, якого вони забули. А піксі був давнім ворогом, якого вони не могли пригадати. Дуже дивно. Батлер міг лише зробити висновок, що Артеміс намагається йому щось сказа­ти, і за всією цією фантасмагорією ховається якийсь сенс. Доведеться проаналізувати запис, щойно він повернеться до маєтку.

Але тут запис перетворився на драму. Мікрофон Артеміса зареєстрував іще кількох гравців. До групи приєдналися піксі, про яких уже згадувалося, Опал та її охоронці. Відбувся обмін погрозами, і Артеміс спробував її заговорити. Не спрацювало. Якщо хло­пець і зробив помилку, то вона полягала в тому, що він зверхньо ставився до всіх, навіть у кризовій си­туації. Піксі, Опал, чи як там її звали, не сподобало­ся, що з нею так розмовляють. Схоже, вона вважала себе принаймні рівнею Артемісу, якщо не кращою

за нього. Вона обірвала хлопця на півслові, і йому довелося послухатися. На мить Батлерові стало дуже страшно, але піксі зауважила, що хлопець не помер, просто втратив свідомість. Новий союзник Артеміса також був непритомний, але їй удалося дізнатися про плани ворога. Щось про Одинадцять Чудес і тролів.

— Це ж не серйозно,— пробурмотів Батлер, зупи­няючись біля маєтку Фаулів.

Пересічному перехожому здалося б, що в кількох кімнатах