Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

Клосса найбільше. Якщо є охорона, то чи вдасться Лізі вийти з будинку? Поллер знає, що він, Клосс, перебуває в квартирі Лізи, отож якщо зліквідувати Артура…

— Тепер, Лізо, я все зрозумів, — сказав Клосс, — і прошу пробачення. Ти чекала пана.

— Ліза нас не познайомила. — Обличчя Артура Другого все ще було непорушне. — Мене звати Ерік фон Ліпке. А ви — пан Клосс, якщо не помиляюся?..

— Ви прекрасно поінформовані!

— Моя учениця, — я повинен сказати, що Ліза — справді моя учениця, а я — учитель музики й пенсіонер, — вже розповідала мені про ваш героїчний вчинок учора ввечері.

— Перебільшення! — Клосс сів біля столу. Артур, не здіймаючи капелюха, зайняв місце навпроти нього. — Я вас, пане, десь уже, здається, бачив… Ага… пригадую… У “Дороті”, там все постукуєте доміно.

— Буває і навіть часто. У газетах небагато вичитаєш, отож треба якось збавити час… — Ерік фон Ліпке замовк і витяг з кишені дві сигари. Одну дав Клоссові. — Скажу вам, що найцікавіші воєнні новини не вичитаєш у пресі, виловлюєш їх з розповідей людей, що прибувають з фронту. Звичайно, все це — тільки фрагменти, уривки… Але при певній вправності… Уявіть собі, що хтось вам розповідає про приятеля, якого послали під Сталінград… І підкине вам одну—дві фрази про те, що танковий корпус, в якому служив той приятель, останнім часом стояв у Франції, а перед цим брав участь у боях десь у Греції. Людина, яка непогано орієнтується в цих справах, відразу ж здогадається, що йдеться про третій танковий корпус і що саме це військове з’єднання перекинуте під Сталінград. Цікаво, правда ж?

— Еге ж, цікаво. Ну то й що?

— А коли додамо кілька прізвищ, мимохідь згаданих у тій розмові, то можна скласти стислу довідку: які саме військові частини прибули останнім часом у Росію.

— Розумію. — Клосс усміхнувся й засунув руку в кишеню. — Вступ до невеличкого шантажу, правда ж?

— Не виймати руку з кишені! — В руці професора фон Ліпке блиснула заздалегідь наготовлена зброя. Професор обіперся рукояткою револьвера об стіл. — Я стріляю без промаху, — сказав він. І звернувся до Лізи: — Стань на виході, Лізо…

Ліза слухняно стала біля дверей. У руці тримала пістолет. Клосс не сподівався, що й вона озброєна. На цей раз, виходить, недооцінив пана фон Ліпке. А він же цього професора, правду кажучи, вже тримає в своїх руках… Той сам створив таку ситуацію, при якій стає реальністю найліпший вихід. Все, одначе, тепер залежить від Лізи. Клосс простягнув руку до сигари й витяг з кишені сірники.

— Сигара, — мовив, — часом допомагає в розмові. Ліза повинна дещо знати про це.

Чи розуміє вона? Чи взагалі є шанс, щоб вона зрозуміла?

— Люблю мати справу з інтелігентним противником, — сказав Артур Другий.

— І це я вже десь чув, — зауважив Клосс. Затягнувся димом. Фон Ліпке палить ті ж сигари, що й Поллер.

— Припустімо, — вів далі професор, — що все, розказане вами в хвилину Відвертості цій дівчині, дійшло до гестапо. Тоді перепало б вам на горіхи, правда ж?

— Цілком можливо. — Клосс не втрачав спокою. Ну й примітивний же цей фон Ліпке! Або ж він дуже вже поспішає, бажаючи зробити Поллерові ще один презент. І водночас Клосс зрозумів, що, коли Поллер погодився саме на такий хід, значить він нічого не знає про нього, Клосса, еі про що не здогадується.

А Артур Другий, не спускаючи очей з Клосса, вів далі:

— Ви могли б уникнути цих неприємностей.

— Постачаючи нові інформації, так?

— А ви справді таки здогадливі, Клоссе!

— Я хотів би знати, хто з них користатиметься.

— Не ваше начальство, звичайно. — Професор фон Ліпке був переконаний, що пташка вже в сильці. — Як офіцер абверу, ви тепер, очевидно, розумієте, що спалили за собою всі мости. Ви надто багато знаєте. І ми теж багато чого знаємо про вас,

Клосс дивився на Лізу.

— Перебільшуєте, — сказав він. Тепер починалася остання хвилина гри. — Перебільшуєте, — повторив. — Ви зловили б мене на гарячому тільки тоді, якби дані про дислокацію третього танкового корпусу відповідали дійсному стану речей. Можу вас запевнити, що це не так, ті дані я придумав ось тут, на цьому дивані. Інші відомості — теж. — Тепер Клосс звертався вже до Лізи: — Я хотів переконатися, Лізо, чи ти добре працюєш па Поллера.

— Але ж я не передавала цього Поллерові! — вигукнула Ліза.

— Ні. Ти не передавала. Передав він. — Він зиркнув на Артура Другого. — На кого, власне, ви працюєте? На Поллера чи на ворога? Вважаю, однак, що на Поллера. А я не люблю людей, що ведуть подвійну гру… — Клосс, кажучи це, водночас думав: тепер Ліза, якщо вона безневинна, нарешті, все зрозуміє… В ту ж мить зірвався з місця і притиснув руку Артура до поверхні стола.

— Стріляй! — крикнув Артур. — Чого ждеш? Стріляй!

Ліза вистрелила. Двічі підряд. Так, як її вчив Артур, коли наказав виконати вирок щодо Гелени. Не думаючи і пам’ятаючи тільки, що треба влучити.

Тіло Артура зсунулося на підлогу. Клосс підвівся, сховав револьвер Артура до кишені. Знову запалив сигару. Був дуже втомленим, мріяв про відпочинок, про якусь годину сну, а ще ж потрібно було стільки всього зробити. Поллер чекає на донесення Ліпке… Варто було, нарешті, скінчити гру з Поллером, виявити, чи стоїть біля будинку охорона, й подумати, як вибереться звідси Ліза.

— Спасибі тобі, Лізо, — мовив Клосс. Але вона все ще стояла в дверях зі зброєю в руках.

— Стій! — тихо наказала вона. — Ти гадаєш, що звідси вийдеш?

Клосс дивився на неї нічого не розуміючи. Невже так і не здогадалася? Бідна дівчина! Це був для неї, певне, сильний-таки удар. Доведеться насамперед послати її на відпочинок.

— Очевидно, вийду, — сказав Клосс. — Принаймні сподіваюся, що вдасться мені вийти. Але спочатку підеш ти. — Він знову потягся рукою до кишені. — Слухай уважно. Ти зараз поїдеш до Берлінського вокзалу. Ось тобі квиток першого класу Ось документ на ім’я дружини генерала Тельгоффа. Ти нібито повертаєшся з Кракова, куди їздила навідати чоловіка, що лежить у госпіталі. Ось квитанція на багаж у камері схову. Там валіза і шкіряна сумка. В подвійному дні сумки — дальші інструкції, гроші, запасний паспорт — на випадок, якщо потрібно буде на якийсь час виїхати на відпочинок до Швейцарії. Все це чекало на тебе, та я до останньої хвилини не знав, чи воно знадобиться… — Поглянув на неї. — Ну, не стій вже так, віддай мені револьвер: з усім цим буде трохи клопоту, бо ж я повинен був стріляти з власної зброї,