Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

почекати? Якби зв’язковий з того Центру виявився не дуже норовистим, були б усі шанси продовжити гру. І він вголос зареготав. У його розпорядженні була б власна польська мережа і контакт з її керівництвом. Ну й анекдот!

Штандартенфюрер розповідав, що подібна штука вдалася гестапо в Бельгії, але ж там були англійці; ці ж, слов’яни, рішучіші. Дурніші, але рішучіші. Поллерові раптом спало на думку, що фон Ліпке — все-таки німець. Колись, щоправда, в нього було прізвище Ліпковський, але її говорити не вміє по-польському. А втім, цей успіх не є успіхом фон Ліпке, який… Поллер не буде мати спільників у здобутті успіху. Він не зносить ніяких спільників! Випив ще одну чарочку (сьогодні він міг собі це дозволити) й підняв телефонну трубку.

— Чи перевірено охорону навколо пансіонату “Елізабет”?

— Миша не пробіжить.

Атож — навіть миша! Незабаром почнеться допит. Спеціальний відділ гестапо з’явиться в пансіонаті з істинно німецькою пунктуальністю… Поллер вимкнув верхнє світло і засвітив лампу на письмовому столі. Вивчав, як сяятиме рефлектор — прямісінько в очі тому, хто буде сидіти на табуреті біля дверей. Цікаво, як триматиметься фройляйн Ліза? А її коханець? Поллер знову залився сміхом. Принагідно під час великої гри можна зробити й веселий перепочинок. Берлін переконається, наскільки слабкі перед лицем ворожого шантажу офіцери абверу!

А тим часом Клосс вечеряв у невеликому ресторанчикові на Лессінгштрассе. Довго розглядав меню, розмовляв з кельнером, старанно відраховував харчові купони. Він вів себе, як офіцер-відпускник, він приділяє значну увагу тому, щоб добре попоїсти, любить посидіти в якомусь третьорозрядному ресторанчику і подивитися на німецьких дівчат, попиваючи пиво й попахкуючи димом сигари. Вродливих дівчат, щоправда, не було. Але Клосс дбав про певний ритуал і його деталі. Він грав свою роль, усвідомлюючи, що не має права помилитися. Ціна, яку б довелося платити за помилку, була б занадто висока.

Рівно за чверть до дев’ятої Клосс розрахувався, дав кельнерові на чай, правда, не вельми багато, однак досить, щоб літній добродій в білому піджаку солідно, по-прусському, приклацнув закаблуками. Вийшов на вулицю і відразу ж переконався, що, всупереч його припущенням, за ним ніхто не стежить. Подумав, що він переоцінив таки противника, проте вирішив і далі діяти так, нібито Поллер був принаймні Клоссом. Зайшов у квіткову крамницю, заплатив чималеньку суму за три тепличні троянди. Нарочито обернувся лицем до вітрини, щоб його можна було бачити з вулиці. Ніхто одначе не висліджував Клосса, ніхто не зупинявся перед квітковою крамницею.

“Поллер не взяв мене до уваги, — подумав Клосс, — я для нього, виходить, нічого не вартий”.

У під’їзді будинку, де мешкала Ліза, він також нікого не побачив. Подзвонив — Ліза відчинила одразу ж. Дівчина була в пальті, абияк зачесана, під очима темні круги.

— Як мені не прикро, — сказала ще в коридорі, — але я сьогодні не зможу побути з тобою. Дуже поспішаю.

Клосс подав їй троянди.

— Дякую, — сухо промовила вона. — Ти дуже уважний. — Вона не знала, що робити з квітами. Спочатку поклала їх на столику під вішалкою, потім взяла букетик в руку й відчинила двері в кімнату. — Я поставлю їх у вазу.

Клосс сів на диван. Зняв плащ, закурив. Навіть мундир розстебнув.

— Я ж тобі сказала, — в її голосі чувся розпач, — що не маю часу. — Квіти залишила на столі, підбігла до нього. — Вибач мені, любий, пора нам прощатися.

— Чому?

— Я ж іду з дому, зараз же йду, — хвилювалась вона. — Маю одну справу.

— Може, тобі чимось допомогти?

— Ні, що ти! — І, бачачи, що він залишається сидіти, кинула різкіше: — Я на службу, розумієш? Поллер дав мені одну роботу.

— Я зараз же подзвоню йому. — Клосс встав і підійшов до телефону. — Врешті, офіцерам, що прибувають з фронту, щось таки має належати.

— Ні, не дзвони! — крикнула.

— Я знав, що це скажеш. — Клосс тепер був цілком серйозний. — Що трапилось?

— Я не можу інакше. Повір мені, Гансе!

Він уже здогадався, в чім річ, але ще не міг розкрити карт. Не міг сказати їй всього тому, що чекав підтвердження своєї підозри, яке мало бути вирішальним. Але чи ж дістане він те підтвердження? А може, противник все ж розумніший, може, не дасться потрапити в досить-таки примітивну пастку? І тоді що? Тоді він змушений буде піти звідси геть і залишити дівчину напризволяще. Хоча це й боягузтво, однак інакше він не може. Йдеться не лише про нього, тому він не має права ризикувати.

— Я хочу тебе, Лізо, попросити, щоб ти ще трошки почекала, — мовив спокійно Клосс.

— Чому?

— Я попросив одного знайомого, щоб він подзвонив мені на цей номер. В дуже важливій справі.

— На мій номер? Та як ти насмілився?!

Клосс зиркнув на годинник. Стрілка стала саме на цифрі дев’ять. Чоловік у формі тодт був завжди пунктуальним. Телефон задзвонив, і, поки Ліза встигла добігти до апарата, Клосс уже підняв трубку.

— Так, це я, — сказав він. — Добрий вечір. — Почув кілька фраз, які для того, хто підслуховував би їх розмову, нічого не означали — така собі приятельська балачка двох парубків, що випадково зустрілися у Вроцлаві, — однак для Клосса мали величезне значення: завдання було виконано. Поллер дав заманити себе в пастку; він розпорядився оточити пансіонат “Елізабет”. Гестапівці саме зараз виволікають людей з кімнат, яких гауптштурмфюрер буде допитувати цілу ніч. Що ж, нехай собі допитує, нехай шукає зв’язкового з Центру!

Кладучи трубку, Клосс уперше глянув на Лізу з неприхованою симпатією. Бідна дівчина, скільки їй довелося пережити! А той, Артур Другий? Клосс має ще кілька годин часу — встигне розправитися з ним. А якщо не він, то це зробить за нього чоловік у формі тодт. Тепер же треба поспішати! Ліза негайно повинна виїхати з Вроцлава. Клосс намагався уявити, як вона поводитиметься, коли він прокаже їй пароль.

— Лізо, — почав був. А що, коли він все-таки ризикує? Що ж, доведеться піти на риск. Неймовірно, щоб і Ліза….

Наблизилась до нього.

— Іди вже, йди! Я не знаю, як тебе вже просити…

В цю мить брязнув замок, відчинились двері. На порозі став чоловік, який, напевне, мав ключ від цього приміщення.

Спокійно і нерухомо дивився на них, не здійнявши капелюха з голови.

— То про що ти, Лізо, збираєшся просити пана обер-лейтенанта?

— Ні про що, — відповіла. — Тепер уже ні про що. Отакий він, виходить, професор фон Ліпке зблизька!

Сповістив Поллера про пансіонат “Елізабет”, а сам причовгав сюди! З якою метою? Сам він чи внизу є й охорона? Це останнє цікавило